НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Так — так, гадаю, був якийсь лист...— Він засунув руку в кишеню і одразу витяг її.— У мене рука заніміла абощо,— сказав він винуватим тоном, пошарудів у кишені правою рукою і дістав жовту офіційну листівку.

— Я її, напевне, прочитав,— сказав він.— Напевне,— він тримав листівку перед очима, а потім впустив собі на коліна.— Лі, гадаю, мені доведеться замовити окуляри. Ніколи в житті не потребував їх. Не можу читати. Літери так і скачуть.

— Прочитати тобі?

— Дивно... що ж, якнайшвидше замовлю окуляри. То про що там ідеться?

Лі прочитав: «Дорогий батьку, я пішов до армії. Сказав, що мені вже є вісімнадцять. Усе буде гаразд. Не хвилюйтеся за мене. Арон».

— Дивно,— повторив Адам.— Здається, ніби я його читав. Але думаю, що не читав.

Він розтирав руку.

Розділ 52

1

Зима 1917–1918 була безрадісним і сповненим страху часом. Німці змітали все на своєму шляху. За три місяці британці понесли втрати у триста тисяч загиблих. Чимало підрозділів у армії Франції збунтувалося. Росія вийшла з війни. Німецькі східні частини, після відпочинку й переоснащення, були перекинуті на Західний фронт. Війна видавалася безнадійною.

У травні ми мали на фронті лише дванадцять дивізій, і влітку почалася масова відправка до Європи наших військ. Генерали-союзники воювали один з одним. Субмарини атакували й безжально топили пароплави, на яких переправлялися війська.

Ми дізналися тоді, що війна — не швидкий героїчний ривок, а неповоротка, неймовірна ускладнена справа. Ми сильно занепали духом у ті зимові місяці. Ми розгубили спалахи збудження, але ще не були готові до затятості затяжної війни.

Людендорф62 був непереможний. Ніщо не могло його зупинити. Він усе наступав і наступав на розбиті армії Франції і Англії. І нам спадало на думку, що ми, ймовірно, запізнилися, що нам доведеться стояти сам-на-сам проти нездоланних німців.

І люди нерідко відверталися від війни, хтось поринав у фантазії, хтось у пороки, хтось у шалені розваги. З’явився величезний попит на ворожок, салуни небувало процвітали. А ще люди заглибилися у свої внутрішні радості й трагедії, щоб сховатися від усюдисущого страху і зневіри. Хіба не дивно, що зараз ми про все те забули? Ми пам’ятаємо Першу світову війну як миттєву перемогу, з прапорами й духовими оркестрами, маршами й веселою метушнею, солдатами, що поверталися, бійками у барах з клятими бриттами, які вважали, що це вони виграли війну. Як швидко забули ми, що тієї зими не можна було здолати Людендорфа і що багато людей нишком готувалося до програшу у війні.

2

Адам Траск був не стільки спантеличений, скільки сумний. Йому не довелося йти з посади у призовній комісії. Він отримав відпустку за станом здоров’я. Він сидів і розтирав свою ліву руку. Він шкрябав її жорсткою щіткою і парив у гарячій воді.

— Це кровообіг,— говорив він.— Щойно у мене відновиться кровообіг, усе буде гаразд. А от очі мене турбують. Ніколи я не мав проблем з очима. Гадаю, треба піти перевірити зір і замовити окуляри. Я — і окуляри! Важко буде звикнути. Я пішов би вже сьогодні, але трохи паморочиться в голові.

У голові паморочилося значно більше, ніж Адаму хотілося визнавати. Він міг ходити по хаті, тільки притримуючись рукою стіни. Лі нерідко допомагав йому підвестися з крісла або встати з ліжка вранці, шнурував йому черевики, бо Адам не міг зав’язати шнурки через занімілу ліву руку.

Мало не щодня він заговорював про Арона.

— Я можу зрозуміти, чому молодий хлопець хоче піти в армію. Якби Арон поговорив зі мною, я б, можливо, спробував його відмовити, але я б не заборонив. Ти ж знаєш, Лі..

— Знаю.

— Одного я не розумію. Чому він зник потайки? Чому він нам не пише? Я гадав, що знаю його, і був про нього кращої думки. А чи пише він Абрі? Він мусить листуватися з нею.

— Я в неї спитаю.

— Спитай. Просто зараз.

— Військова підготовка важка. Принаймні так мені казали. Мабуть, він просто не має часу.

— Не треба багато часу, щоб написати листівку.

— Коли ти служив у армії, ти писав до свого батька?

— Думаєш, ти мене підловив на цьому? Ні, не писав, але я мав причину. Я не хотів іти до війська. Батько примусив мене. Я обурився. Бачиш, я мав поважну причину. Але Арон... у нього так добре все складалося в університеті. Та вони ж написали мені, питали про нього. Ти сам читав того листа. І він не узяв ніякого одягу. Не взяв свого золотого годинника.

— В армії йому цей одяг ні до чого, та й золоті годинники там не дуже потрібні. Нічого яскравого.

— Ти, мабуть, маєш рацію. Але я не розумію. Треба мені щось робити з очима. Не можу я повсякчас просити, щоб ти читав мені. Я можу побачити літеру. Але слова перекручуються.

Очі справді його сильно непокоїли. Десятки разів на день Адам хапав газету або книжку, дивився на неї і відкладав убік.

Лі читав йому газети, щоб відволікати від тривожних думок, і часто під це читання Адам засинав.

Потім прокидався і казав:

— Лі? Це ти, Келе? Знаєте, ніколи в житті я не мав проблем з очима. Завтра ж піду перевірити зір.

Десь у середині лютого Кел зайшов на кухню і сказав:

— Лі, він повсякчас про це говорить. Давай відведемо його до окуліста.