Народные русские сказки А. Н. Афанасьева в трех томах. Том 1

Мышка взбежала на плечо де́вицы и шепчет на ушко: «Не бойся, де́вица! Скажи: давай! а сама туши огонь да под печь полезай, а я стану бегать и в колокольчик звенеть». Так и сталось. Гоняется медведь за мышкою — не поймает; стал реветь да поленьями бросать; бросал-бросал, да не попал, устал и молвил: «Мастерица ты, деушка, в жмурку играть! За то пришлю тебе утром стадо коней да воз добра».

Наутро жена говорит: «Поезжай, старик, проведай-ка дочь — что напряла она в ночь?» Уехал старик, а баба сидит да ждет: как-то он дочерние косточки привезет! Вот собачка: «Тяф, тяф, тяф! С стариком дочка едет, стадо коней гонит, воз добра везет». — «Врешь, шафурка[379]! Это в кузове кости гремят да погромыхивают». Вот ворота заскрипели, кони на двор вбежали, а дочка с отцом сидят на возу: полон воз добра! У бабы от жадности аж глаза горят. «Экая важность! — кричит. — Повези-ка мою дочь в лес на ночь; моя дочь два стада коней пригонит, два воза добра притащит».

Повез мужик и бабину дочь в землянку и так же снарядил ее и едою и огнем. Об вечеру заварила она кашу. Вышла мышка и просит кашки у Наташки. А Наташка кричит: «Ишь, гада какая!» — и швырнула в нее ложкой. Мышка убежала; а Наташка уписывает одна кашу, съела, огни позадула и в углу прикорнула.

Пришла полночь — вломился медведь и говорит: «Эй, где ты, деушка? Давай-ка в жмурку поиграем». Де́вица молчит, только со страху зубами стучит. «А, ты вот где! На́ колокольчик, бегай, а я буду ловить». Взяла колокольчик, рука дрожит, колокольчик беспере́чь звенит, а мышка отзывается: «Злой де́вице живой не быть!»

Наутро шлет баба старика в лес: «Ступай! Моя дочь два воза привезет, два табуна пригонит». Мужик уехал, а баба за воротами ждет. Вот собачка: «Тяф, тяф, тяф! Хозяйкина дочь едет — в кузове костьми гремит, а старик на пустом возу сидит». — «Врешь ты, шавчонка! Моя дочь стада гонит и возы везет». Глядь — старик у ворот жене кузов подает; баба кузовок открыла, глянула на косточки и завыла, да так разозлилась, что с горя и злости на другой же день умерла; а старик с дочкою хорошо свой век доживал и знатного зятя к себе в дом примал.

Кобиляча голова

№99[380]

Як був дід да баба, да у їх було дві дочки́: одна дідова, а друга бабина. У діда була дочка́ така, що всегда рано уставала да усе робила, а бабиній як би нічо́го не робить! Ото раз баба послала їх на попряхи: «Ідіть же, — гово́рить, — да щоб мені багато напряли». Дідова дочка до світа встала да усе пряла, а бабина з вечора тільки як попряла трошки, да й не пряла більше.

Уранці, як світ став, пішли вони додому; треба їм було в однім місці через перелаз[381] лізти. Бабина дочка́ уперед перелізла і гово́рить: «Дай мені, сестрице, твої починки[382]; я подержу, покіль ти перелізеш». Та їй оддала; так вона, їх забравши, побігла додому да й каже: «Дивись, мамо, скільки я напряла, а сестра як легла з вечора, дак і не уставала до світа!» А та, прийшовши, скількі не божилась, що то її починки, дак куда — баба і слухать не хотіла, од того що вона її і попере́ду не любила, да і нав’язалась на діда: «Де хочеш, там і дінь

[383] свою дочку́, тільки щоб вона у мене дурно[384] хліба не їла!».

От дід запріг кобилу да посадив дочку́ на віз, і сам сів, да і поїхали. їдуть лісом, аж там стоїть хатка на курячій ніжці. Дід узяв дочку́ да й повів у хату, а хата була одчи́нена[385], да й каже: «Оставайся ж, доню[386]

, тут, а я піду, дровець нарубаю, щоб було чим кашу зварить». Да сам пішов з хати да й поїхав, тільки прив’язав до оконниці колодочку.

Колодочка стукне, а дочка́ і каже. «Се мій батенька дровця рубає!» Коли стукотить, гуркотить[387] кобиляча голова: «Хто в моїй хаті, одчини!» Дівчина встала і одчинила. «Дівчино, дівчино! Пересади через поріг». Вона пересадила. «Дівчино, дівчино! Постели мені постіль». Вона постелила. «Дівчино, дівчино! Положи мене на піл»[388]. Вона положила. «Дівчино, дівчино! Укрий мене». Вона і укрила. «Дівчино, дівчино! Улізь же мені у праве ухо, а у ліве вилізь».

Вона як вилізла із ушей, дак стала така хоро́ша, що кра́щої[389] немає. Зараз стали і лакеї, і коні, і коляска; вона сіла у коляску да й поїхала до батька. Приходить у хату, а батько її не пізнав; а послі вона їм розказала, що з нею було. От баба уп’ять пристала до діда: «Вези і мою дочку́ туда, куда свою возив».

Дід і бабину туда ж одвіз і, посадивши у хаті, велів себе ждать, покіль він нарубає дров. Тільки та пождала трошки, начала плакать, що сама осталась у лісі: аж оп’ять стукотить, гуркотить кобиляча голова: «Хто в моїй хаті, одчини!» — «Не велика пані, і сама одчиниш», — каже дівчина. «Дівчино, дівчино! Пересади мене через поріг». — «Не велика пані, і сама перелізеш». — «Дівчино, дівчино! Постели мені постіль». — «Не велика пані, і сама постелиш». — «Дівчино, дівчино! Положи мене на піл». — «Не велика пані, і сама ляжеш». — «Дівчино, дівчино! Укрий мене». — «Не велика пані, і сама укриєшся».