Народжений блискавкою

— Містер Едмундо, — якось мовив професор, — вам слід розпочати тренування за системою йогів. Ви лишилися тим, ким були завжди, — блискавкою. Але вона рівномірно розлита по клітинах вашого тіла. Звільнитись від тіла, зібратись у полум’яну кулю, — ось ваше нове завдання!

Це трохи спантеличило Едмундо. Він довго жив єдиною мрією: наблизитись до людського побуту. Хай він не став такою людиною, я. к інші. Та все ж Едмундо може тепер зустрічатися з Рут. Ось іще трохи поблукає по острову, погомонить з папугами, полазить по деревах, — і тоді зрештою наважиться відвідати дівчинку. Йому б лише здобути більше певності, що він такий самий, як інші. І раптом оця вимога: Едмундо знову повинен стати блискавкою! Навіщо? Яка в цьому потреба?

— Бачу, ви здивовані, — сказав Професор. — Та чи думали ви про те, яка діяльність чекає на вас у новому житті? Простіше: як ви збираєтесь жити?

— Хочу побачити Рут, — відповів Едмундо, зки’й паки що не знав жодних інших бажань.

— Гаразд. Ви її побачили. І вона визнала вас тим самим полум’яним лицарем, яікий зруйнував Чорну фортецю. А далі?

— Повернемось до батька. Сподіваюсь, ви нам у цьому допоможете.

Професор поворушив у каміні обвуглені головешки. На його аскетичному обличчі промайнула глузлива посмішка. Проте Едмундо так мало розумівся на міміці людських облич, що професорове глузування лишилося поза його увагою.

— Містер Едмундо! Я не збираюся сковувати вашої волі. Для мене ви-синтез двох несхожих форм життя. Променеве життя— це ваша стихія. А що ви знаєте про життя білкове?

— Дещо знаю, — сказав Едмундо. — У вас існують знаки, символи, які є еквівалентом сонячної енергії.

— Ви маєте на увазі гроші? — перепитав Професор. — Що ж, це досить неприємний— атрибут зєміної цивілізації. Люди не вміють брати енергію безпосередньо із Космосу. Цю функцію виконують злаки. Ячмінь, пшениця, кукурудза. Далі пшеничне зерно зазнає великих метаморфоз. Воно стає машинами, кораблями, буди’нками. Та передусім воно перетворюється на гроші. Якби люди вміли брати космічну енергію так, як берете її ви, Едмундо, — гроші для них були б непотрібна…

«Я вже це знаю», — подумав Едмундо, але нічого не сказав.

Тим часом Професор вів далі:

— Але ж у новому житті ви не зможете брати енергію просто від Сонця. Потрібні котлети, біфштекси… До речі, вам сподобалась моя кухня?

— Не знаю. Оті біфштекси здаються мені великою карою.

— О-о! — засміявся Професор. — Чи знаєте ви, скільки людей жадають такої кари?

— Ваш світ здається мені надто жорстоким. В ньому немає гармонії.

Так говорив Едмундо, думаючи: навіть Рут, — безневинна Рут, — своїми білими зубками знищує інші живі організми.

Обличчя Професора зігріла доброзичлива посмішка.

— Ви здатні звільнити людей від цієї прикрої необхідності? Ах, мовчите! У нас вистачає мудреців, які зітхають з цього приводу… Але я повертаюсь до свого запитання: що ви збираєтесь робити, щоб забезпечити своє нове життя?

— Запитаю в батька.

— Питайте в мене. Тепер я вам батько. І ваш найближчий друг.

Рука Професора лагідно опустилась хлопцеві на плече.

— Так, — схиливши голову, відповів Едмундо. — Ви дали мені нове життя.

Професор пообіцяв, що він сам займеться з Едмундо тими вправами, які дозволять вивільнити із його клітин потужне поле кульової блиекашш. В цей час Едмундо нагадуватиме людину, яка впала в летаргічний сон.

— Коли ви оволодієте цим мистецтвом, — закінчив Професор, — ми докладніше обговоримо, як вам надалі жити. Вас чекає велика доля. Дуже велика! Королі й президенти схиляться перед вами. А поки що відвідайте Рут. З неї виросте прекрасна жінка. Знайте: нас буде троє. Я, ви й вона. Свята трійця…

І хоч Професор сказав ці слова з доброю усмішкою, але вони чимось збентежили Едмундо. За жартом ховалась таємниця, якої поки що Едмундо не міг розгадати. А зараз його чекала Рут. Він прагнув і водночас боявся зустрічі з нею. Бо хіба він схожий на того казкового лицаря, якого дівчинка видивлялалася із-за хмар?

II. ЗУСТРІЧ НА БЕРЕЗІ

Вона бігла босоніж по береговому піску. В лагуні, що своїми тихими водами сягала аж до небокраю, хвилі не пінились, перебігали сторожко, ніби зважуючи, куди їм викотити свої рухливі горби. Незлостиво, сумирно закінчували вони шлях на брунатній смужці землі, що колись була розкішною колонією коралів. Тепер ті корали були перетерті хвилями на дрібний пісок.

Ноги Рут лишали на цьому піску неглибокі сліди. Хвиля, обмиваючи їх, бігла далі, — аж під коріння високих пальм. На мілині вона творила гармонію білих ліній, як творить їх мороз на шибці. Але тут ця гармонія була не змертвіла в своїй непорушності, — тут лінії ламалися, вигиналися, переплітаючись так химерно, що око не встигало вловлювати всіх орнаментів, ямі народжувались і вмир. али протягом хвилини.

Гра цих ліній нагадувала гру звуків, із яких складається симфонія. І Рут, що над усе любила імузику, намагалася врости серцем у ці примхи та радощі природи.