Народжений блискавкою

Вона без слів зрозуміла, чим заклопотаний Едмундо. Підійшла, тихо шепнула:

— Дозволь, я з ним поговорю сама. Едмундо промовчав, але з його погляду Рут зрозуміла, що він не перечить.

Одноокий не здивувався, що Рут виявилася спритною господинею. В робітничих сім’ях дівчаток змалку виховують так, щоб вони якомога швидше могли замінити матерів. Для Одноокого це було цілком природно. Але він був дуже здивований, коли Рут, відкинувши дитячу сором’язливість, підійшла до нього й тоном дорослої людини сказала, що їй треба з ним побалакати без свідків.

Вони вийшли в темні переходи підземелля й довго не повертались. А коли повернулись, Одноокий мовчки дістав із захаращеного кутка відбійний молоток і знову кудись вийшов. Потім довго було чути ритмічне цокання.

Прийшов він стомлений, по щоках стікали краплини поту. Нічого не сказав — просто, дивлячись на Рут, кивнув головою.

Рут взяла Едмундо за руку й кудись повела. По темному коридору, навпомацки, вони пройшли з півсотні кроків. Б очі вдарило світло.

— Це буде твоя кімната, — сказала Рут. Якщо цей кам’яний закапелок і нагадував кімнату, то лише пристойним ліжком, що було дбайливо прибране її руками. В кутку стояла карафа з водою. На горбатій стелі висіла електрична лампочка. Оце, власне, і все, що забезпечувало суворий побут у їхньому новому житті.

По обличчю Едмундо перебігла якась думка. Діючими а дивилась на нього, намагаючись вгадати, про що він думає.

— Чому ти кажеш, що ця кімната — моя?

А де ж будеш ти? — нарешті висловив Едмундо те, що його непокоїло.

Раніше їм не доводилось жити в одній кімнаті. Коли вони відпочивали в горах, Рут спала з дідусем Себастьяном, а Едмундо стелили в сінях.

Рут ніжно торкнулася волоссям його обличчя.

— Ми колись будемо жити разом. Коли станемо дорослими, — тихо мовила вона.

— Тоді одружимось? — несподівано для неї запитав Едмундо. Але Рут розуміла, що Едмундо не вкладав у ці слова того змісту, який вкладався іншими людьми. Просто він знав, що земні жінки й чоловіки починають жити разом, і це в них називається одруженням.

— Я стерегтиму тебе, — мовила Рут. — Коли ти знов станеш блискавкою, твоє тіло лежатиме в цьому ліжку.

Потім вона повела Едмундо туди, де нещодавно цокотів відбійний молоток. Їм довелося знову пірнути в темряву. Але невдовзі з’явилося денне світло. Рут перша вишмигнула Із кам’яного отвору і, тримаючись за низькі кущі, які росли серед каміння, сторожко пройшлась понад прямовисною крутизною.

— Рут! — мимоволі вигукнув Едмундо.

Проте боявся він марно. Це була досить широка кам’яна тераса, яка оперізувала гірське пасмо, що нависало над морем. Десь глибоко внизу в’юнилося шосе, бігли автомашини, рябіли дахи будиночків. Жоден з альпіністів не зміг би піднятися по кам’яній стіні, щоб досягти цієї тераси. А над їхніми головами теж височіли неприступні скелі. Тут можна було почувати себе цілком безпечно.

— Ти виходитимеш сюди у моєму волоссі, — серйозно, мов про цілком ясну справу, сказала Рут. — Я тебе тут ждатиму. Самому тобі важко… І приходь так, щоб я тебе бачила. Розумієш?.. Приходь блискавкою.

Потім довго пригадуватиме Едмундо її постать на тлі неба і моря. А зараз він мусить якомога швидше стати тим, ким був насправді, щоб гукати у простір променевим голосом, — може, батько його почує. І, може, Едмундо дізнається, яка небезпека загрожує старому. О-о, нехай тоді бережеться Марлон!..

За спиною, в темній штольні, Едмундо почув чиїсь кроки.

— Ну, як ви тут? — запитав Одноокий, наблизившись до іних. — Я все ще не вірю. Але оце дівчисько…

Він з доброю усмішкою подивився на Рут, що прихилилась плечем до кам’яного отвору. Лише зараз Едмундо подумав: вона дуже легко зодягнена, а в підземеллі вогко й холодно. Та раніше від Едмундо це подумав Одноокий. Він зняв свій піджак і накинув його на дівчинку. Піджак покрив її аж до п’ят.

— Потім Хосе зайде до Мірти. Принесе якусь одежу. — І звернувся до Едмундо: — Якщо те, що про тебе кажуть, не вигадка… Якщо це правда… Ніяких фейєрверків! Досить. Бо вони знову нароблять клопоту.

Едмундо запитав:

— Навіщо ж ви дали нам притулок? Якщо від мене ніякої користі, сама тільки шкода…

У живому оці Одноокого зблиснуло щось холодне, докірливе. Було помітно, що він образився.

— Коли б ти був грабіжником, ми б тебе не сховали. Але ж ти не грабіжник, — невдоволено проказав Одноокий.

Тільки й того! Едмундо знову відчув власну непотрібність. Ці люди намагаються влаштувати власне життя без втручання небесної сили. І ніколи вони не визнають над собою якоїсь всевладної істоти, котрій потрібні їхні молитви.