Народжений блискавкою

Далі йшли погрози-аж до смертної кари.

Ця фраза облетіла всі газети світу. З неї глумилися, як тільки могли. Одна із заморських газет писала:

«Грізний Генерал у цьому наказі виглядає Зевсом, який розгнівався на власних дітей.

О, занебеоні шибайголови! Вони останнім часом так загралися, що перестали розрізняти, де батькова зброя, а де звичайна запальничка».

Проте не всі прийняли цього кумедного наказа так безтурботно. Як кажуть, без вогню диму це буває. Отож на одному із таємничих островів Тихого океану незабаром дехто дізнався і про чарівний кисет, і про дивовижний матч, і про візит кульової блискавки в спальню Генерала.

І ось одного разу…

Але будемо послідовні.

V. ЗОЛОТОВОЛОСА РУТ ВИКЛИКАЄ ВЕЛИКУ ГРОЗУ

Поволі Едмундо вчився не лише слухати людські розмови через батьків мозок, але й бачити ті предмети, які бачив Себастьян.

Це до нього приходило так, як для наших очей воскресає звичайний світ, коли зникає ранковий тумаїн. Спершу окреслюються невиразні обриси предметів — стовпів, дерев, будинків — і лише згодом проступають сотні подробиць, які довершують гармонію світу.

Мозок Себастьяна був для Едмундо передавачем, який відтворював зорова образи. Без Себастьяна Едмундо нічого не бачив — він тільки вгадував форми предметів, що йому доводилось Інколи сторожко їх обминати.

Якось Себастьян та Едмундо сиділи у Міірти, оточені давніми друзями. Хосе Безвухий і Педро докоряли Себастьянові за його бездіяльність. Хіба публіка не була щедра? Чому ж Себастьян відмовився від своїх трюків із кисетом? Треба ж ояк-та: к годуватися…

Саме тут хтось із відвідувачів приніс генералового наказа. Спершу його сприйняли, як дивацтво.

— Наш Генерал втратив останню клепку в голові, — реготав Педро. — Блискавка в кисеті! Що за чудасія?.. — Та ось його погляд упав на Себастьяна. — Стривай, це часом не про тебе?..

І Себастьян не став критися. Він розповів друзям про все, що сталося з ним на горищі, коли хмара подарувала йому променевого сина. І хоч тут було щось від казки, але друзі йому повірили. Вони вже не вимагали, щоб СебастьЯ’Н виходив зі своїм кисетом на вулицю. Навпаки, вирішили приносити їжу для свого друга на горище.

Тут підійшла Мірта і прошепелявила у свою щербину:

— Хіба ж це чоловічий клопіт — носити їжу? Хто б це вам дозволив? Та в мене очі від ганьби повилазять, якщо сеньйор Себастьян не матиме доброї страви.

Її подвійне підборіддя тряслося, а очі усміхалися підступно, нещиро.

Аж ось за її спиною защебетав дитячий голосок. То вбігла небога Мірти — донька її сестри. Була вона в тому віці, коли дитинство мало незабаром скінчитися. Гострі плечі, тонкі руки, худенька шия свідчили про те, що її скоро можна буде назвати підлітком. Відразу ж у похмуру харчевню ніби закрався сонячний зайчик.

— Тітонько! Вас кличуть.

— Хто? — підняла голову Мірта.

— Сеньйор, що привозить м’ясо.

І тут Едмундо вислизнув із кисета, незримо наблизився до дівчинки, лоскітно вплівся в її золоте волосся. Мірта, яка поклала руку на голову небоги, відразу ж її відсмикнула — жінку наче хтось уколов шпилькою. Волосся дівчинки затріщало електричними розрядами.

— Рут! — розсердилась Мірта. — Що у тебе у волоссі?

— Нічого, тітонько.

Тим часом Едмундо відчував себе у її волоссі так, наче то був єдиний світ, де він здатний жити. Яким здавався йому тепер тісним і незатишним батьківський кисет!

А Себастьян боявся, що надто сильне опромінення завдасть шкоди дівчинці. Він покликав Едмундо:

— Повертайся до мене. Рут може захворіти.

— Рут, Рут, — шепотів Едмундо. — Хай Рут живе з нами, тату.

— Для неї ти не існуєш. Воіна про тебе нічого не знає.

— Зате вона існує для мене, — сказав Едмундо.

— Гаразд. Рут ходитиме до нас у гості. Спробую умовити Мірту, щоб відпускала.

Рут любила старого. Він вигадував для неї дотепні іграшки. Але Мірта не дозволяла дівчинці покидати домівку. Сестра Мірти померла позаминулого року. У Мірти не було своїх дітей. Отже не дивно, що вона ревно доглядала небогу.

Несподівано для Себастьяна Мірта не лише дозволила дівчинці відвідувати таємниче горище, але й сама з’явилася там, щоб вигребти багатолітнє сміття, познімати павутину та випрати простирала.

Коли Рут, набавившись гвинтиками, коліщатами від старих годинників та іншим добром, поверталась додому, між Себастьяном і його сином починалась тривала розмова.

— Тату, я хочу, щоб Рут мене бачила.

— Це неможливо, Едмундо. Ти стоїш ближче до зірок, ніж до людей. Ти ніколи не знатимеш, що таке хворі суглоби або, скажімо, штучні щелепи…

При цьому Себастьян показав на склянку, в яку він кидав на ніч свої пластмасові зуби.