Нунчі. Корейське мистецтво емоційного інтелекту

До початку спілкування з кимось оцініть власний емоційний стан. Люди з тривожними розладами користуються так званою методикою перевірки HALT (від перших літер англійських слів hungry, angry, lonely, tired — «голодний», «злий», «самотній», «утомлений»). Тож подумайте, чи ви, бува, не голодні, не роздратовані, не втомлені й чи не самотньо вам. Якщо відповідь «так», запитайте себе: «Як це може вплинути на те, як я розпочну це спілкування й що побачу в цій кімнаті?» Як то кажуть, ми не бачимо людей такими, які вони насправді, ми бачимо їх такими, які насправді ми.

Із плином часу медитація та подібні практики можуть допомогти вам сприймати нові ситуації розважливо, без паніки.

Звільніть свій розум, а не вихлюпуйте склянку, по вінця повну своїми емоціями, на інших.

Правило № 2. Пам’ятайте про ефект спостерігача в нунчі

У квантовій фізиці існує поняття «ефект спостерігача»: мовляв, ми змінюємо об’єкт спостереження, просто спостерігаючи за ним. Подібним чином ми впливаємо на ситуацію, опинившись у ній: ви змінюєте атмосферу в кімнаті, просто перебуваючи там, тому не потрібно привертати зайву увагу своєю появою.

Будь-який майстер нунчі скаже: замість того щоб акцентувати увагу присутніх на власній появі, варто спершу віддати шану ситуації. Це допоможе вам згадати про правило нунчі № 1: «Звільніть свій розум».

Серед повсякденних єврейських звичаїв мені дуже подобається традиція цілувати мезузу, заходячи в дім або у приміщення. Мезуза — це маленький сувій у спеціальному футлярі, який вішають праворуч від дверей десь на рівні плеча. На сувої написано молитву «Шма», яка починається словами «Слухай, Ізраїлю» (зверніть увагу на слово «слухай», воно наче нагадує про важливість нунчі!) і містить два уривки з Тори: «Деварім» («Повторення закону») 6:4—9 та 11:13—21. Цілування мезузи — вияв пошани до Бога, проте мені подобається сприймати цю традицію як вияв пошани до приміщення, куди заходить людина. Цілуючи мезузу, вона ніби вітається з цією домівкою. Так роблять навіть тоді, коли в кімнаті або будинку загалом нікого немає.

Мезуза — це чудове тактильне нагадування про важливість внутрішнього спокою. У багатьох релігіях існує щось, що має нагадувати людям про споглядання зовнішнього світу. На думку спадають чотки: у католиків, мусульман і буддистів є власні аналоги. Дотик — це чуття, яке чинить значний вплив на людину. На потребі відчувати дотик ґрунтується віра в різноманітні талісмани. Власне, такі фізичні об’єкти — це втілення нунчі: використовуючи всі органи чуття, ви плідніше взаємодієте зі світом.

Незалежно від вашого віросповідання, навіть якщо ви не сповідуєте жодну релігію, я наполегливо раджу сприймати будь-яке приміщення так, ніби на дверях у нього висить мезуза: заходьте в помешкання усвідомлено й обачно, не думайте лише про себе. Не потрібно думати саме про Бога, головне, щоб ви пам’ятали: ви не пуп землі!

Багато років тому в мене була надзвичайно приязна колега, яку тут я називатиму Віолою. Якось вона запросила мене на вечірку в себе вдома в п’ятницю. Того дня здійнялася страшенна хурделиця, на дорогах утворилися затори, і я запізнилася на вечерю. Ледь зайшовши до помешкання моєї колеги, я засапано проторохтіла: «От лайно, перепрошую, що я запізнилася, погода просто лайно якесь!» Я бачила цих людей уперше в житті.

Усі дивилися на мене спантеличено.

Утім, я так хвилювалася, що базікала далі: «Я прийшла б раніше, але мусила зайти в крамницю придбати вина, а черга була просто величезна, на два квартали, і довелося сюди бігти, то я так засапалася, нічого собі, я наче астматик, ну що, сподіваюся, усі люблять вино “Сансер”?»

Усі мовчки дивилися на мене. Після цього я намагалася заприятелювати з присутніми, розводячи балачки. Усі поводилися дуже ввічливо, проте я розуміла: щось тут не так.

Наступного понеділка, коли ми прийшли на роботу, Віола пояснила, що трапилося. У п’ятницю ввечері, саме перед тим, як я прибігла до Віоли, одна з її подруг повідомила всім важливу звістку: у цієї жінки діагностували неоперабельний рак підшлункової залози, вона вирішила відмовитися від курсу хіміотерапії, і жити їй залишилося декілька тижнів або місяців. Як я зрозуміла, останнім, що вона сказала, перш ніж я вдерлася до вітальні, були слова: «Я хочу просто жити та створити спільні спогади зі своїм чоловіком».

Здається, я теж долучилася до таких спогадів.

Безперечно, я ніяк не могла знати про таке. І Віола аж ніяк не дорікала мені. Я ніяково перепросила за те, що вдерлася на вечірку зі своїм безперервним базіканням, і Віола сказала: «Так-так, звісно. Ти ніяк не могла б здогадатися. Не переймайся. Я просто хотіла пояснити, що сталося».

Проте я розуміла, що Віола більше ніколи не запросить мене до себе.

Можливо, зараз ви подумали: «Слухай, Юні, це дуже неприємний збіг, але ж ти нічого поганого не зробила. І якщо інші так не думають, вони несправедливі».