Огненний змій

При творенні романтичної новели ці спонуки також мали першочергове значення, адже українські романтики, вивчаючи пісні, легенди, народні оповіді, побут українців, натрапили на дивовижно багатий поетичний світ, який не міг не викликати в них цілком закономірного прагнення перетворити ці форми в літературні, через що майже вся романтична фантастика, творена в тому часі, набула вигляду фольклорно-фантастичного — це були, отже, не так особисті фантазії авторів, як реальна праця олітературений народної фантазії.

Українці схильні до фантазувань у силу своєї поетичної вдачі. Вони витворили дивовижний пісенний епос зі складним символічним тлумаченням рослинного й тваринного світу — фантазійний елемент тут грав також немалу роль — зафіксували свою історію у формі історичних пісень, легенд, народних переказів, зберегли в серії народних оповідей такий феномен, як слов’янська міфологія в її українському варіанті, а з тим своє поетичне бачення неба, землі й води.

Демонологічне народне оповідання на нашій землі — це незміряне поле фантазії. Володимир Гнатюк ще до революції спробував його систематизувати, видавши три томи «Знадобів до української демонології», збирали й видавали такі оповідання й інші фольклористи (П. Куліш, П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко, В. Шухевич та інші). Романтики-оповідачі найбільше черпали саме з цього джерела і саме на цій основі створили явище романтичної фантастичної новели. Матеріал вабив їх своєю екзотичністю, яка давала можливість вразити читача, зацікавити його, пострашити, захопити — саме це романтики й ставили собі за мету. З іншого боку, не зникало й завдання дидактичне, демонологічні сюжети традиційно використовувалися для практичної моральної науки — похідне від давньої літературної засади складати твори учительні. Ці два струмені помічаються в нашій літературі вже в першій половині XІX сторіччя: з одного боку маємо традицію Миколи Гоголя, який творив екзотичне фольклорно-фантастичне оповідання на основі народного демонологічного оповідання, менше дбаючи про дидактичну мету, — його завдання читача захопити, часом посмішити, донести до нього хвилюючу народну поетику українського народу. Ця традиція знайшла пізніше продовження в цілому ряді творів інших письменників (X. Купрієнко, П. Куліш, О. Стороженко, Г. Данилевський тощо). Другу течію започаткував Григорій Квітка-Основ’яненко, який, до речі, М. Гоголя зовсім не наслідував, а працював більше в традиції давньої української літератури, зокрема традиції навчальної, що має започаткування ще к «Патерику Печерському», в житіях, чудах, проповідях старого часу. Цієї традиції дотримувалися й С. Карпенко, І. Наумович, В. Розковшенко, Є. Згарський тощо. Саме таке оповідання згодом, уже в другій половині XІX сторіччя, здобуло тенденцію до переросту в філософську притчу («Казки» Івана Франка), хоч і перша традиція мала в нас постійний розвиток; обидві вони сягли нашого часу, перейшовши почасти у форми магічного реалізму чи химерної прози, що є також різновидом фантастичного художнього мислення.

Таким чином фольклорно-фантастична новела стала ніби національним жанром і створила притаманну собі культуру. Не в усі часи вона розвивалася однаково успішно, спалахи її ми фіксуємо в першій половині XІX сторіччя, в середині і наприкінці сторіччя, з появою неоромантизму (Н. Кобринська, М. Коцюбинський тощо), але в двадцяті-тридцяті роки в літературі Східної України вона пригасає, хоча живе спорадично в літературі Західної України (В. Королів-Старий), і воскрешається на всій українській території вже в 60-ті — 70 роки, тобто у нашому часі. Незважаючи на тривалий період розвитку, такі оповідання ніколи не збиралися в окремі збірники, отже, ця книжка — фактично перший том такого зібрання.