Око ґолема

Спина згиналася далі. Кіті ковзнула вперед: вона вже ледь трималася за ґолема. Її пальці гарячково нишпорили по величезному пласкому обличчю... і зненацька натрапили на провалля рота. Пальці влізли всередину. Грубий холодний камінь... Якісь гострі виступи — точнісінько як зуби... І щось іще, м’яке й шкарубке. Кіті вчепилася в нього — й цієї самісінької миті зірвалася зі спини чудовиська. Вона полетіла вниз через його плече і важко впала на непритомне тіло юного чарівника.

Лежачи на спині, вона розплющила очі — й заверещала.

Просто над нею нависло ґолемове обличчя: роззявлений рот, незрячі очиці, вирячене третє око, що палало люттю. Та Кіті побачила, що око тут-таки тьмяніє. Розум, що світився в ньому, згас. Тепер це був звичайний глиняний овал, порізьблений чудернацькими лініями, та водночас темний і мертвий.

Кіті поволі підняла голову й поглянула на свою ліву руку. Між великим та вказівним пальцями був затиснутий жовтий сувій пергаменту.

Кіті з болем піднялася на ліктях. Ґолем завмер на місці. Один його кулак був за кілька дюймів від обличчя Джона Мендрейка. Глиняне тіло було вкрите щербинами й тріщинами, як у звичайнісінької статуї. Смертельним холодом від нього вже не віяло.

— Божевільна! їй-богу, божевільна! — хлопчина-єгиптянин стояв біля неї, взявшись у боки й хитаючи головою. — Така сама, як отой африт! Зате, — він показав на тіло чарівника, — ти принаймні м’яко приземлилася...

З-за спини демона, вирячивши очі, боязко наближався Якуб. Кіті застогнала. Рана в плечі, напевно, знову відкрилась, і здавалося, що кожен м’яз її тіла болів. Дівчина якнайобережніше підвелась і встала, вхопившись за простерту ґолемову руку.

Якуб дивився згори на Джона Мендрейка. Ґледстонів посох лежав упоперек грудей чарівника.

— Він помер? — з надією запитав хлопець.

— Ні, дихає. Оце й шкода, — демон зітхнув і позирнув скоса на Кіті. — Завдяки твоїй нерозумній сміливості мені й далі доведеться гарувати на нього,—він поглянув на небо. — Я залюбки побалакав би з вами, та над нами тут висіло кілька куль-шпигунів. Хмара ґолема, гадаю, змусила їх відступити, але вони неодмінно повернуться, й до того ж скоро. Тож тікайте звідси якнайшвидше.

—Умгу.

Кіті відступила на кілька кроків, аж тут згадала про пергамент, який досі тримала в руці. З несподіваною огидою вона розімкнула пальці, і рукопис упав на бруківку.

— А посох? — спитав Бартімеус. — Ти цілком можеш забрати його з собою. Ніхто тебе не зупинить.

Кіті спохмурніла, поглянула на посох. Так, це справді потужна зброя — вона це розуміла. Пан Пенніфізер неодмінно взяв би його. І Гопкінс, і отой невідомий добродійник, і африт Гонорій, і сам Мендрейк... Багато хто загинув через нього.

— Ні, — відповіла дівчина. — Навіщо він мені?

Вона обернулась і пошкутильгала вслід за Якубом до арки. Вона чомусь сподівалася, що демон знов окликне її, та він мовчав. Менш ніж за хвилину Кіті вже була під аркою. Завертаючи за ріг, вона озирнулась і побачила, що смаглявий хлопчина досі дивиться їй навздогін. А наступної миті він зник з очей.

46

Натаніеля зненацька обдало холодом. Він вдихнув, пирхнув — і розплющив очі. Хлопчина-єгиптянин стояв над ним, тримаючи в руках мокре відро. Крижана вода струменіла з Натаніелевих вух, носа, розкритого рота. Він спробував щось сказати, закашлявся й повернувся на другий бік. Живіт відчайдушно болів, усі м'язи поколювало. Хлопець застогнав.

— Кукуріку! Півник давно проспівав!

То був джинів голос. Він лунав напрочуд бадьоро.

Натаніель підніс кволу руку до скроні:

— Що сталося? Ой, як мені... погано!

— Це видно з твого обличчя, повір мені! Тебе вдарило потужним магічним відбоєм посоха. Отож і твій мозок, і тіло деякий час працюватимуть ще гірше, ніж зазвичай. Проте тобі пощастило — ти залишився живий!

Натаніель спробував сісти:

— Посох...

— Магічна енергія виходила з твого тіла помалу, — провадив джин. — Шкіра трохи курилася димом, і кожна волосинка світилася. Надзвичайне видовище! Твоя аура теж геть переплуталась. Позбутись такого міцного заряду — справа непроста! Мені хотілося розбудити тебе негайно, та я знав, що для того, щоб ти отямився як слід, треба зачекати кілька годин.

— Що-о? Скільки ж я тут пролежав?

— Хвилин з п’ять. Мені вже набридло чекати...

В Натаніелевій пам’яті промайнули останні події.

— Ґолем! Я намагався...

— Подолати ґолема? Це майже неможливе завдання для будь-якого джина або чарівника — ще й тоді, коли в твоїх руках такий складний і потужний артефакт, як цей посох. Ти молодець, що взагалі змусив його працювати. Добре, що його заряду не вистачило, щоб убити тебе...

— Але ж ґолем! Посох!.. Ні!

З несподіваним страхом Натаніель усвідомив наслідки всіх цих подій. Тепер, коли й те, й інше пропало, він зазнав поразки — й залишився безпорадним перед своїми ворогами. Його звалила смертельна втома. Він понурив голову, майже не стримуючи ридань, що підступили до горла.

Міцний, твердий носак гостро копнув його в коліно.

— Якби тобі вистачило кебети озирнутися, — сказав джин, — ти побачив би дещо приємне.