Острів злочинців

Зрештою мені не було тут чого робити. Колекції діди­ча Дудіна напевне незабаром відправлять до музею. І ніхто з екскурсантів, оглядаючи їх, не догадається про обставини, за яких вони були знайдені.

Ми перепливли «самом» рукав Вісли. На березі я попро­щався з Ганкою, яка колись завдала мені стільки клопоту і з якою ми тепер заприятелювали. Тоді попрощався з гарцерами, моїми хоробрими друзями. Мабуть, небагато є та­ких хоробрих хлопців, як вони. Це ж завдяки їм спійманої браконьєрів, котрі винищували звірину в лісі.

– Ви мали слушність, коли казали нам, – мовив мені на прощання Вільгельм Телль, – що пригоду можна зди­бати скрізь, тільки треба мати розплющені очі й не лінува­тись.

– А Бурштинову кімнату теж хто-небудь колись знайде, правда? – спитав Соколине Око.

– Авжеж, – переконано відповів я.

На роздоріжжі, де стояв похилий хрест, я побачив край дороги маленькі блакитні квіти. Вони були непомітні, не пахли, але мали гарний колір. Я нарвав їх і склав у букетик. Повернувшись до табору антропологів, я вручив квіти Залічці.

– А ви таки романтик! – вигукнула вона, і обличчя їй засяяло. – Ви таки справді романтик!