Озерний Вітер

— Пш-ш-ш-ш! — зашипів ображено Перелесник, ніби на тліюче вугілля потрапила вода, і враз зареготав, змахнув плащем — і палахкуче полум’я вирвалось з-за поли його плаща, і вже Царівна О, закрившись руками, присіла, враз згустивши навколо водяну завісу, яка шипіла і опадала гарячими краплинами.

— Ну, досить, досить. Я пожартувала, а ти зразу вогнем! — примирливо казала Царівна О, не в змозі підвестися через вогняну завію.

— Ти не забувай, сестро, що я не лише Південний Вітер, я ще й гарячий вогненний вітер! У мене напохваті завжди вогонь, і годі зі мною жартувати в такий спосіб...

— Вода і вогонь — лише позірно чужі, а насправді вони рідні. Це ж з них народжується дощ, хмари, потім урожаї, увесь зелений світ. А люди? Вони взагалі нічого не знали б без води і вогню, їх би просто не було...

— Гаразд! — Перелесник вмить зібрав полум’я в складки свого плаща. — Не будемо сваритися. Тим більше, що я давно в тебе закоханий, і хто знає, в яке літо, в якому злеті і звивині долі нам доведеться зустрітися. Може, й народимо щось, га?

— Та досить з тебе залицянь! Чи ти забув, що тут поруч Волин?

— Не забув я! Волин — мій друг, і в мене з ним окремі справи, окремі розмови і окремі взаємини... Завели-от розмову, а ти нам, сестро, перебила!.. Та ще встигнемо побалакати. Бувай, Волине, я полетів...

І Перелесник вмить знявся над ними вгору, все ще в людській подобі, але вже виструнчений в політ, із своїм плащем творячи разом щось таке на кшталт велетенського птаха або великої стріли... За мить він мав зникнути у хмарах, аж враз знову почав спускатися униз. Зараз летів каменем, сторч головою, перед самою землею зробив вигин і став знов перед Волином і Царівною О.

— Забув попередити. Там, за озером, певне, житимуть люди. Будують хати, рубають ліс, корчують кущі. Так що стережіться, матимете сусідів. А від них усякого чекай! На цьому щасти вам обом!

Перелесник знову злетів вгору стрімко і рвучко, вже не повертаючи голови, і за мить опинився за хмарами, розтанувши у повітрі.

Лише подих теплого, зовсім літнього, а не весняного вітру, що проносився над Озером, овіваючи Царівну О і Волина, свідчив про те, що тут щойно був Південний Вітер..

— Що то за люди? Хто там будується? — спитав Волин. — Ти їх бачила?

— Так. Я не встигла тобі сказати, бо сама ще не роздивилась як слід. Досі не знаю, хто вони і що. Але відомо: будуть від них нам великі клопоти. Я загадувала Тим, що все знають. Не схотіли мені відповісти. Отож добра не буде. Нам слід бути обачними і нізащо не встрявати в спілкування з людьми. Бодай цього літа...

— Чому ти так переймаєшся? Хіба це перші, що втрапили до Озера? Ловлять рибу, беруть воду. Острівця бояться. Раз налякаєш — більше не полізуть. Він і так малесенький. Чого ти, власне, боїшся?

— Я ніколи й нічого не боюсь. Нам нема чого боятися. Це люди бояться. Але ж і ми можемо щось втрачати, щось набувати, чимось перейматися, жити краще чи гірше. Досі нам велося чудово. Я утримувала Озеро своїми чарами поза людським оком. Але такі чари не тривають вічно, їхня сила скінчилась, восени щось сталося у нашому світі, бо раптом змістилися володіння Морока, і його син Злен, що владарює над злодіяннями, почав забагато брати на себе і своїх носіїв зла, почалася коловерть. Ті, що все знають, вирішать колись і це, але добро витікає крізь діру у світлі, яку пробив Морок, і всіма силами треба цю діру затулити... Тепер мені потрібен час, аби набути нової сили для чар. Але люди вже увійшли сюди, і мої чари тепер на них так не подіють. Не знаю, що буде! Стережися людей, Волине!

— Поясни мені, чого стерегтися?

— Люди схожі на нас, але зліші і добріші водночас, у них гаряча кров, а в нас холодна, і ця гаряча кров змушує їхні серця, а відтак все тіло випромінювати особливу силу, особливу енергію, якої нам бракує...

— Тому-то русалки й зваблюють хлопців...

— Так.

— І я... Мене ти також тому звабила?

— Ні! З тобою інше. Ти був готований мною на Княжича Озера. Я чекала тебе сотні людських років, аж доки ти з’явився. Це інше...

— І все-таки?

— Так. Врешті ти все це мав, як і я колись. Але це вже сьогодні байдуже. Люди, особливо в гурті, можуть заподіяти нам зло, бо вони ніколи не збагнуть, хто ми і які ми, тому можуть намагатися нас убити...

— Але це неможливо!

— Неможливо... Так, неможливо, але й можливо, коли втрапиш до їхніх рук... Гаразд, облишмо цю розмову, коханий, ходімо на острів!

Колись в Озері не було острова посередині. Його одного літа створила для усамітнення Царівна О, збуривши із дна озера могутній піщаний стовп.

Уже з Волином висадили на острівці дерева і трави. Тут їм допомогли усі лісові друзі. І на маленькому острівці серед велетенського Озера виріс гайок з пахучими травами і чудовими квітами, який і став літнім домом, притулком Царівни О і Волина. Чому він цього разу спершу подався на берег, Волин і сам не знав. Але на острівець, який він дуже любив, йому зараз не хотілося, його вабив берег, друзі, нові зустрічі.