Переможців не судять

Біля дверей храму чатували Гребінкін і ще один сержант на прізвище Тур. Він був із Хмельниччини, присадкуватий, з широкими плечима і постійно примруженими очима, наче у когось цілився. Скворцов стояв на ґанку, поруч із Смикалюком. Усі завмерли в тривожному очікуванні. Гребінкін не зводив уважного погляду з Ковалишина. Наче нічого особливого в його поведінці він не помітив. Той прийшов, став біля ікони, ніяких знаків нікому не подавав, але й зв’язковий до нього не підходив. Годинник показував п’ятнадцять на десяту. Раптом усередині натовпу почалося якесь сум’яття. Священик припинив проповідь та незадоволено запитав:

— Що там трапилося?

— Дівчині стало зле…

— Допоможіть їй хтось!

Дівчину до виходу під руки повели чорнявий міцний парубок та струнка русява дівчина. У церкві, незважаючи на січень, і справді стояла задуха від великої кількості народу, тому ніхто цій події не здивувався. Гребінкін, кинувши байдужий погляд на зовсім молоденьку дівчину, майже дівчинку, знов почав уважно спостерігати за Ковалишиним, а Тур обмацував поглядом натовп. На ґанку трійці заступив шлях Смикалюк:

— У чому справа? Що сталося?

— Та ось… Зле стало. Задуха у храмі, не приведи Господи…

Голова зомлілої дівчина лежала ледь не на грудях, а коліна підламувалися.

— Потри ей лицо снегом, помогает, — порадив Скворцов.

— Добре, так і зробимо…

***

Увесь шлях від Кулинців до Стасова вона майже пробігла. Ніколи ще за своє, таке недовге життя, Марійка так не лякалась. Ніколи ще вона так близько не відчувала смерті. Думка про те, що завтра може й не бути, а замість нього буде чорна пустота, чорне ніщо, у якому не буде ні її, ні Василька, ні мами, ні Любка, була такою приголомшливою, що вона мало не запанікувала. Коли її вивели з церкви незнайомі чорнявий парубок та дівчина, вона одразу ледь не побігла світ за очі, але усе ж стрималася. Її довели до якогось подвір’я, де біля паркану стояв невеличкий ослінчик. Зненацька дівчина відчула, що ноги її не несуть. Вона впала на той ослінчик. Мабуть, обличчя у неї змінилося, бо юнак та дівчина перезирнулися:

— Тобі що, і справді зле? — спитав юнак.

— Нічого… Нічого… Дякую вам… Я зараз оговтаюсь та піду собі… Я вам дуже…

— Якщо на тебе й справді енкаведисти полюють, то я би тут довго не сидів, — розсудливо зауважив юнак.

Дівчина поправила пасмо волосся, з якого під час служби не зводив погляду юнак, і кивнула головою:

— І я так вважаю. Ти бачив? Біля дверей Смикалюк стояв! Чого б це він до храму поперся? Ніколи ж не ходив, комуняка недорізаний, а тут приперся!

— Смикалюк? А це ще хто? — запитала Марійка.

— Голова повітвиконкому, наша нова влада. До совєтів голодранець голодранцем був, а тут ти ба! — юнак зневажливо сплюнув, — боягуз, яких мало! Цвяха в дошку вбити не вміє, а влада! Слухай-но, дівчино, не знаю як тебе звати, але тобі дійсно треба хутенько ушиватися звідси. Служба триватиме ше з годину, за цей час маєш зникнути, бо потім вони кожну хату труситимуть. Що-що, а шукати вони вміють вправно! Ти вулицею не йди, а он тамки, за другою хатою, буде стежина направо, а там городами і на шлях. Вулицею, воно здалеку видно, а городами нічого… Ну, бувай!

— Дякую вам…

Так, городами, Марійка і вислизнула з Кулинців. Шукали її після Служби у храмі чи ні, не знала. Діставшись Стасова, вона спершу побігла не додому і не до станичного, а до хати Когутів. Не зважаючи на собаку, який гарчав та рвався з ланцюга, постукала в двері.

— Марійко? — здивувалася мати Василя, — що скоїлося? Щось ти змарніла… Покликати Василя?

Не в змозі вимовити ані слова, та закивала головою.

— Василю, тут до тебе Марійка! — покликала мати сина, — заходь до хати, доню…

— Дякую… Я швиденько… Я краще тут.

— Ну, як знаєш. Василю, накинь щось на плечі, бо надворі зимно, — і жінка залишила молодих наодинці.

— Васильку… — Марійка несподівано для хлопця та й для себе, міцно пригорнулася до нього, — Васильку… Мені сьогодні було так страшно, так страшно… Васильку, я так перелякалась, що ніколи не пізнаю як це — кохати… Васильку, жінки кажуть, що нема на світі нічого кращого, ніж годувати немовля, а я… А мені…

Вона відчула, як по її щоках течуть сльози, такі пекучі, такі солоні, такі великі, наче море, якого вона ніколи не бачила.

— Васильку, візьми мене… Васильку, коханий…

Ошелешений Василь нічого не міг зрозуміти, лише гладив Марійку жорсткою від щоденної праці долонею по русявому волоссі.

— Ну що, Васильку? — вона довірливо дивилася на нього знизу вгору вологими від сліз очима.

Нарешті він отямився і поцілував по черзі в обидва ока:

— Кохана, що сталося? Не плач уже… Я нікому не дозволю тебе скривдити.

— Ледь не сталося, але я не можу розповісти, вибач мені, то не моя таємниця…