Читаем Переслідуваний полностью

Йому дали білий конверт. Річардс розірвав його й тремкими пальцями лише за другим разом дістав звідти пластикову картку. Насупившись, якусь хвилю спантеличено дивився на неї. Замість назви програми там було надруковано: „Ліфт № 6“.

Він засунув картку в нагрудну кишеню разом із своєю перепусткою і вийшов із залу. П'ять ліфтів у кінці коридора працювали безупинно, піднімаючи на сьомий поверх тих, що мали брати участь у передачах наступного тижня. Біля шостого ліфта вже стояло четверо, серед них і власник кислого голосу.

— Що це означає? — спитав Річардс. — Нас забракували?

Власникові кислого голосу, досить пристойному на вигляд молодикові, було років двадцять п'ять. Одна рука в нього усохла, мабуть, від поліомієліту, що поширився 2005 року, особливо в Південному районі.

— Аби ж то,— сказав він і засміявся безбарвним голосом. — Я так думаю, що нам дісталися програми, де можна заробити великі гроші. Там не обходиться серцевим нападом, втраченим оком чи ампутацією однієї або й обох рук. Там закінчують смертю. Зате нас показуватимуть у найкращий час, друже.

Невдовзі до них приєднався шостий учасник — симпатичний хлопчина, який здивовано кліпав на все, що бачив.

— Привіт, юначе,— обізвався до нього власник кислого голосу.

Об одинадцятій, коли біля решти ліфтів уже нікого не було, двері шостого ліфта нарешті розчахнулися. У куленепробивній будці знову сидів полісмен.

— Ось бачиш? — сказав власник кислого голосу. — Ми — небезпечні типи. Вороги суспільства. Тому нас треба порішити. — Він скорчив страхітливу гангстерську міну й зробив вигляд, ніби поливає з автомата куленепробивну будку, в якій сидів полісмен. Той дерев'яно витріщився на нього.


88 проти 100...


Приймальня на восьмому поверсі була дуже маленька, вся у плюші, дуже інтимна й дуже затишна.

Не встигли вони піднятися ліфтом, як троє полісменів вихопили трьох із них і квапливо кудись повели коридором по плюшевій доріжці. А Річардса, власника кислого голосу й хлопчину, що ввесь час кліпав очима, привели сюди, до цієї кімнати.

У приймальні їх зустріла усмішкою секретарка. Вона нагадувала котрусь із давніх телевізійних секс-зірок (Ліз Келлі? Грейс Тейлор?), яких Річардс бачив на екрані ще в дитинстві. Секретарка сиділа за письмовим столом у ніші, оточена такою кількістю рослин у вазонах, що здавалося, ніби вона виглядає з окопу десь в охопленому війною Еквадорі.

— Містере Янскі,— промовила секретарка, сліпуче всміхаючись,— заходьте.

Хлопчина, що весь час кліпав очима, ввійшов до святая святих. Річардс і чоловік з кислим голосом, Джіммі Лафлін, завели стриману розмову. Річардс дізнався, що Лафлін живе всього за три квартали від нього, на Док-стріт. До минулого року працював неповний робочий день підсобником у фірмі „Дженерал атомікс“, а потім його звільнили за участь у сидячому страйку проти застосування захисних щитів, які пропускали радіацію.

— Так чи так, а я ще живий,— провадив Лафлін. — А все інше, якщо послухати тих кретинів, мало важить. Ясна річ, я не можу мати дітей. Але це вже не суттєво. Це просто невеличкий ризик, одна з тих неприємностей, на які погоджується заради симпатичної суми — сім нових доларів на день.

Коли „Дженерал атомікс“ показала йому на двері, з усохлою рукою важко було розраховувати на якусь роботу. Дружина захворіла два роки тому, хвороба прикувала її до ліжка.

— Зрештою я вирішив помірятися силою з тими розбійниками, що нами керують,— сказав Лафлін, гірко посміхаючись. — Може, пощастить бодай кількох сволоцюг зіпхнути з верхотури, поки до мене доберуться Маккоунові хлопці.

— Ти справді вважаєш, що йдеться про...

— „Переслідування“? Та звісно, хай я з цього місця не зійду. Дай-но мені своєї отрути, друже.

Річардс подав йому сигарету.

Двері відчинились, і з кабінету вийшов хлопчина, що весь час кліпав очима. Тепер він тримав під руку прикрашену двома косинками і шаллю кралечку. Нервово усміхнувшись до Річардса й Лафліна, він пройшов мимо.

— Містер Лафлін? Заходьте, будь ласка.

Так Річардс залишився сам, коли не рахувати секретарки, яка знову пірнула у свій окопчик.

Річардс підійшов до автомата з безплатними сигаретами. Лафлін, мабуть, мав рацію, подумалось йому: машина видавала дорогі „Доукси“. Отже, тут ішлося про серйозні речі. Він сів і запалив.

Хвилин за двадцять із кабінету вийшов Лафлін, тримаючи під руку попелясту блондинку.

— Зустрів оце знайому,— сказав він Річардсові, показуючи на блондинку. Та ввічливо усміхнулась, і на щоках у неї з'явились ямки. З обличчя Лафліна не сходила болісна гримаса. — Принаймні цей вилупок нічого не приховує,— додав він. — Бувай.

Щойно Лафлін вийшов, секретарка висунула голову із свого окопчика.

— Містере Річардс, заходьте, будь ласка.

Річардс увійшов до кабінету.


87 проти 100...


Кабінет був просторий, хоч м'яча ганяй. Вражало широке, на всю стіну, вікно, що виходило на захід — на район, заселений представниками середнього класу, на портові склади, нафтові цистерни та озеро Гардінг. Небо й вода були однакового блакитно-сірого кольору; дощ не вщухав. Удалині зліва направо плив великий танкер.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Библиотекарь
Библиотекарь

«Библиотекарь» — четвертая и самая большая по объему книга блестящего дебютанта 1990-х. Это, по сути, первый большой постсоветский роман, реакция поколения 30-летних на тот мир, в котором они оказались. За фантастическим сюжетом скрывается притча, южнорусская сказка о потерянном времени, ложной ностальгии и варварском настоящем. Главный герой, вечный лузер-студент, «лишний» человек, не вписавшийся в капитализм, оказывается втянут в гущу кровавой войны, которую ведут между собой так называемые «библиотеки» за наследие советского писателя Д. А. Громова.Громов — обыкновенный писатель второго или третьего ряда, чьи романы о трудовых буднях колхозников и подвиге нарвской заставы, казалось, давно канули в Лету, вместе со страной их породившей. Но, как выяснилось, не навсегда. Для тех, кто смог соблюсти при чтении правила Тщания и Непрерывности, открылось, что это не просто макулатура, но книги Памяти, Власти, Терпения, Ярости, Силы и — самая редкая — Смысла… Вокруг книг разворачивается целая реальность, иногда напоминающая остросюжетный триллер, иногда боевик, иногда конспирологический роман, но главное — в размытых контурах этой умело придуманной реальности, как в зеркале, узнают себя и свою историю многие читатели, чье детство началось раньше перестройки. Для других — этот мир, наполовину собранный из реальных фактов недалекого, но безвозвратно ушедшего времени, наполовину придуманный, покажется не менее фантастическим, чем умирающая профессия библиотекаря. Еще в рукописи роман вошел в лонг-листы премий «Национальный бестселлер» и «Большая книга».

Антон Борисович Никитин , Гектор Шульц , Лена Литтл , Михаил Елизаров , Яна Мазай-Красовская

Фантастика / Приключения / Социально-психологическая фантастика / Современная проза / Попаданцы