Читаем Переслідуваний полностью

— Вони познайомились у Бостоні. Елтон там обслуговує торгові автомати,— з гордістю заявила жінка, помовчала, тоді неквапом помандрувала через лінолеумні дюни назад до плити. — Я сказала Елтонові, що Бредлі займається незаконними справами. Сказала йому, що це скінчиться в'язницею або й чимось гіршим, але він мене не слухає. Ні, не слухає своєї старенької матінки. — Вона відгукнулась на власні слова похмурою й водночас лагідною усмішкою. — Елтон завжди щось будував... Ще малим хлопцем зробив хатину на дереві, аж чотири кімнати. Тут колись був берест, його вже зрубали. А побудувати станцію, яка вимірювала б забрудненість повітря в Портленді,— то вже йому підказав отой чорнопикий.

Опустивши пакетики заварки в чашки, вона стояла спиною до Річардса, гріючи руки над плитою.

— Вони листуються. Я казала йому, що листи — річ небезпечна. Запроторять, кажу, за грати або й у якесь іще гірше місце. А він мені: "Мамочко, ми ж пишемо шифром. Він просить десяток яблук, а я відповідаю, що дядькові моєму погіршало". Я кажу Елтонові: "Думаєш, вони не розгадають вашу шпигунську писанину?" А він і слухати не хоче. Давніше слухався. І я була йому найкращим другом. Але потім усе змінилось. Як підріс — усе змінилось. Під ліжком з'явилися порножурнали, і почалось усе, що з цим пов'язано. А тепер десь узявся той чорнопикий. Вас, мабуть, упіймали на тому, що ви заміряли рівень смогу, або визначали вміст канцерогенів, або займалися ще чимось таким, і тепер вам доводиться ховатись.

— Я...

— А мені до того байдуже! — люто крикнула вона в шибу. Вікно виходило у двір, завалений іржавим мотлохом, старими скатами та мокрим осіннім гіллям у пісочниці.

— Мені байдуже! — знову вигукнула вона. — То все чорнопикі... — Жінка обернулася до Річардса і спідлоба вп'ялася в нього злим, спантеличеним поглядом. — Мені вже шістдесят п'ять, а коли все почалося, я була дев'ятнадцятирічною дівчиною. Це було в тисяча дев'ятсот сімдесят дев'ятому, і чорнопикі тоді вешталися всюди! Всюди! — ще раз крикнула вона, наче Річардс їй заперечував. — Атож! Чорнопиких пускали в ті самі школи, що й білих. їм давали високі урядові посади. Радикали, підбурена голота — і заколот. Я не така вже... — Жінка раптом затнулася, наче хтось вихопив у неї з рота всі слова. Вона витріщилась на Річардса, немов уперше побачила його, й прошепотіла: — Господи помилуй...

— Місіс Парракіс...

— Ні! — скрикнула жінка захриплим від переляку голосом. — Ні! Ні! Нізащо! — Вона рушила на Річардса, лише на хвилину зупинившись, щоб витягти з шафи великого кухонного ножа. — Геть звідси! Геть! Геть!

Річардс підвівся й позадкував із кухні в коридорчик і далі — в напівтемну вітальню.

Він помітив старий телефон-автомат, що висів на стіні ще відтоді, коли тут справді був готель "Блакитні двері". "Коли ж це було? — подумав Річардс. — Двадцять років тому? Сорок? Ще до того, як чорнопикі відбились од рук, чи після?"

Річардс уже задкував коридором до виходу, коли в замку скреготнув ключ. Обоє заклякли, наче на кінострічці, яку раптом зупинила чиясь рука.

Двері відчинились, і ввійшов Елтон Парракіс. Він був страшенно гладкий, а зачесане назад русяве волосся відкривало кругле дитяче лице, на якому застиг спантеличений вираз. На Елтоні була блакитна із золотою прошвою форма компанії торгових автоматів "Вендо-спендо". Елтон проказав:

— Поклади ножа, мамусю.

— Ні! — зойкнула стара, проте на її обличчя вже лягли перші знаки поразки.

Елтон зачинив двері й рушив до матері. Перевальцем, коротенькими кроками.

Стара відсахнулася.

— Нехай він іде звідси, сину. Це той самий Річардс, лихий чоловік. Для тебе це скінчиться в'язницею або чимось іще гіршим. Я не хочу втратити тебе! — Вона заголосила й, випустивши ножа, впала синові на руки.

Елтон підхопив її, почав легенько колисати, а вона все плакала.

— Не буде ніякої в'язниці,— приказував Елтон. — Заспокойся, мамусю, не плач. Ну не плач, прошу тебе. — Він ніяково всміхнувся до Річардса через її плече, що здригалося від схлипування.

Річардс чекав, що буде далі.

— Розумієш, мамусю,— сказав Парракіс,— містер Річардс — близький друг Бредлі Трокмортона й побуде в нас кілька днів.

Стара знову заверещала. Елтон затулив їй рота й зморщився, наче від болю.

— Так, мамусю, побуде. Я віджену його машину на автостоянку й поставлю під напругу. А ти завтра вранці відішлеш поштою пакуночок до Клівленда.

— До Бостона,— поправив Річардс. — Плівки мають бути надіслані до Бостона.

— А тепер до Клівленда,— сказав Елтон Парракіс, терпляче всміхаючись. — Бредлі викрили.

— О Боже!..

— Тебе теж викриють! — крикнула синові місіс Парракіс. — І впіймають! Ти надто гладкий!

— Мамусю, я проведу містера Річардса нагору й покажу йому кімнату.

— Містера Річардса?.. Містера Річардса?.. Скажи краще — свою погибель!

Елтон лагідно вивільнився від матері, і Річардс слухняно рушив за ним напівтемними сходами.

— У нас нагорі багато кімнат,— захекано промовив Елтон, насилу ворушачи величезними клубами. — Багато років тому тут був готель, я тоді ще був зовсім малий. Звідси можна стежити за вулицею.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Библиотекарь
Библиотекарь

«Библиотекарь» — четвертая и самая большая по объему книга блестящего дебютанта 1990-х. Это, по сути, первый большой постсоветский роман, реакция поколения 30-летних на тот мир, в котором они оказались. За фантастическим сюжетом скрывается притча, южнорусская сказка о потерянном времени, ложной ностальгии и варварском настоящем. Главный герой, вечный лузер-студент, «лишний» человек, не вписавшийся в капитализм, оказывается втянут в гущу кровавой войны, которую ведут между собой так называемые «библиотеки» за наследие советского писателя Д. А. Громова.Громов — обыкновенный писатель второго или третьего ряда, чьи романы о трудовых буднях колхозников и подвиге нарвской заставы, казалось, давно канули в Лету, вместе со страной их породившей. Но, как выяснилось, не навсегда. Для тех, кто смог соблюсти при чтении правила Тщания и Непрерывности, открылось, что это не просто макулатура, но книги Памяти, Власти, Терпения, Ярости, Силы и — самая редкая — Смысла… Вокруг книг разворачивается целая реальность, иногда напоминающая остросюжетный триллер, иногда боевик, иногда конспирологический роман, но главное — в размытых контурах этой умело придуманной реальности, как в зеркале, узнают себя и свою историю многие читатели, чье детство началось раньше перестройки. Для других — этот мир, наполовину собранный из реальных фактов недалекого, но безвозвратно ушедшего времени, наполовину придуманный, покажется не менее фантастическим, чем умирающая профессия библиотекаря. Еще в рукописи роман вошел в лонг-листы премий «Национальный бестселлер» и «Большая книга».

Антон Борисович Никитин , Гектор Шульц , Лена Литтл , Михаил Елизаров , Яна Мазай-Красовская

Фантастика / Приключения / Социально-психологическая фантастика / Современная проза / Попаданцы