Читаем Переслідуваний полностью

Річардс витяг шию й подивився на вивіску над крамницею.

— Це місце на околиці. Тут є крамниця Джілла, а поряд — повітрянозаправна станція на шосе номер один. Знаєш, де це?

— Атож...

— Тепер слухай ти, придурку. Я не для того подзвонив, щоб розповісти свою біографію. Вишліть сюди репортерів. Негайно. І дайте повідомлення в ефір. Сенсаційна новина. Я захопив заложницю. Її ім'я — Амелія Вільямс. Вона із... — Він подивився на жінку.

— Із Фалмута,— пробелькотіла жалюгідним голосом Амелія.

— Із Фалмута. Гарантія безпеки — або я її вбиваю.

— Господи, за таке можна одірвати премію Пулітцера!

— Ні, можна просто накатати в штани, та й годі,— сказав Річардс. У нього почало паморочитись у голові. — Головне, щоб усі знали. І хай лягаві штату теж знають — усім має бути відомо, що я не один. Троє патрульних уже пробували нас зупинити.

— Що з патрульними?!

— Я їх постріляв.

— Усіх трьох?.. Чорт забирай! — Голос, уже не в трубку, зарепетував: — Дікі, підключайся до національного кабелю!

— Якщо вони стрілятимуть, я уб'ю її,— сказав Річардс, намагаючись надати щирості своєму голосові, як ото в старих гангстерських фільмах, які бачив у дитинстві. — Якщо вони хочуть урятувати цю жінку, хай пропускають мене.

— Коли...

Річардс повісив трубку й вибрався з будки.

— Допоможіть мені.

Жінка обійняла його за поперек і, побачивши кров, поморщилась.

— Ось у яку халепу ви вскочили...

— Еге ж.

— Це божевілля. Вас уб'ють.

— їдьте на північ,— пробелькотав він. — Тільки на північ.

Важко дихаючи, він усунувся в машину. Так уже ведеться на цьому світі: завжди мусиш кудись заходити й звідкись виходити. У вухах його тоненько задзижчала якась безладна мелодія. Амелія Вільямс виїхала на дорогу. Її гарна кофтина в чорно-зелену смужку замазалась Річардсовою кров'ю.

З усіх боків чулося наростаюче завивання сирен.


40 проти 100...


Вони проїхали п'ять миль, перш ніж люди почали вибігати з будинків, щоб подивитися. В багатьох у руках були фотоапарати. Річардс відчув полегкість.

— Патрульні стріляли в кришки циліндрів,— спокійно промовила Амелія Вільямс. — Це була помилка. Атож, помилка.

— Якщо той придурок цілився в кришки циліндрів, а влучив у лобове скло, то приціл на його пістолеті, мабуть, заввишки футів зо три.

— Це була помилка!

Вони в'їхали в якесь місто. "Мабуть, Рокленд",— подумав Річардс. Котеджі. До будинків, що вишикувались уздовж пляжу, ведуть доріжки.

"Готель "Бриз". "Приватна дорога". "Для нас із Петті". "Вхід заборонено". "Елізабет на відпочинку". "У порушників межі стрілятимуть". "Під хмарами". "Напруга 5000 вольт". "Чарівне гніздечко". "Охороняється дресированими собаками".

Хворобливо цікаві очі та жадібні, від вуха до вуха усміхнені обличчя виглядають із-за дерев. Крізь розбите вітрове скло чути галас телевізорів, що працюють на батарейках. Все це нагадує якийсь дивовижний, безглуздий карнавал.

— Цим людям — аби кров,— промовив Річардс. — І що більше, то краще. Вони залюбки подивилися б і на наші з вами рани. Ви згодні зі мною?

— Ні.

— З чим вас і поздоровляю.

Вже геть немолодий чоловік з акуратно підстриженою сріблястою чуприною, в смугастих шортах нижче колін, підбіг до самої брівки, тримаючи в руках величезний фотоапарат з телеоб'єктивом, який робив його схожим на кобру. Нагинаючись та присідаючи, він почав гарячково клацати затвором. Ноги в нього були білі, мов черево рибини. Річардс раптом вибухнув таким різким сміхом, що Амелія аж підскочила.

— Чого ви?..

— Він не зняв кришки з об'єктива,— сказав Річардс і знову зайшовся сміхом.

Подолавши довгий підйом, вони побачили забиті машинами узбіччя й почали спускатися до центру Рокленда з кетягами будинків, що тяглися вздовж дороги. Мабуть, колись це було мальовниче рибальське селище, в якому жили персонажі картин Вінслоу Гомера в жовтих цератових дощовиках; рибалки випливали в море невеличкими човнами ловити хитрих омарів. Якщо так і справді було, то ті часи вже давно минули. Обабіч дороги простягся величезний торговельний центр. На головній вулиці — дешеві нічні клуби, бари, магазини-автомати. З пагорбів дивилися чепурні будиночки тих, хто належав до середнього класу, а внизу — нетрі, що тяглися вздовж протухлого узбережжя. Океан на обрії ще був таким, як завжди. В його вічній блакиті під промінням надвечірнього сонця виблискували танцюючі цятки та світляна павутина.

Вони спускалися туди, де на них уже чекали дві патрульні машини, стоячи поперек дороги. Сині мигавки спалахували несинхронно, з якоюсь знавіснілістю. Ліворуч, на набережній, виднівся бронеавтомобіль, і короткий обрубок гармати стежив за їхньою машиною.

— Тепер вам кінець,— сказала жінка тихо, майже співчутливо. — Невже й мені з вами тут умирати?

— Зупиніться за п'ятдесят ярдів од поста й робіть своє,— відповів Річардс і зсунувся нижче. Обличчя його почало нервово сіпатись.

Амелія зупинила машину й розчинила дверцята, проте не виглянула. В повітрі панувала мертва тиша. "Над натовпом зависла мовчанка",— іронічно подумав Річардс.

— Я боюсь,— промовила жінка. — Зрозумійте, будь ласка, я так боюсь.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Библиотекарь
Библиотекарь

«Библиотекарь» — четвертая и самая большая по объему книга блестящего дебютанта 1990-х. Это, по сути, первый большой постсоветский роман, реакция поколения 30-летних на тот мир, в котором они оказались. За фантастическим сюжетом скрывается притча, южнорусская сказка о потерянном времени, ложной ностальгии и варварском настоящем. Главный герой, вечный лузер-студент, «лишний» человек, не вписавшийся в капитализм, оказывается втянут в гущу кровавой войны, которую ведут между собой так называемые «библиотеки» за наследие советского писателя Д. А. Громова.Громов — обыкновенный писатель второго или третьего ряда, чьи романы о трудовых буднях колхозников и подвиге нарвской заставы, казалось, давно канули в Лету, вместе со страной их породившей. Но, как выяснилось, не навсегда. Для тех, кто смог соблюсти при чтении правила Тщания и Непрерывности, открылось, что это не просто макулатура, но книги Памяти, Власти, Терпения, Ярости, Силы и — самая редкая — Смысла… Вокруг книг разворачивается целая реальность, иногда напоминающая остросюжетный триллер, иногда боевик, иногда конспирологический роман, но главное — в размытых контурах этой умело придуманной реальности, как в зеркале, узнают себя и свою историю многие читатели, чье детство началось раньше перестройки. Для других — этот мир, наполовину собранный из реальных фактов недалекого, но безвозвратно ушедшего времени, наполовину придуманный, покажется не менее фантастическим, чем умирающая профессия библиотекаря. Еще в рукописи роман вошел в лонг-листы премий «Национальный бестселлер» и «Большая книга».

Антон Борисович Никитин , Гектор Шульц , Лена Литтл , Михаил Елизаров , Яна Мазай-Красовская

Фантастика / Приключения / Социально-психологическая фантастика / Современная проза / Попаданцы