Пiд тихими вербами

- Розумна твоя рада,- промовив i Карпо.- Та чи стаче ж у нас на теє грошей?

- Якось скинемось! Уже ж для такого дiла грiх не стягтися, бо воно таки справдi добре дiло буде, куди не глянь,- упевняв Зiнько.

- Скiльки ж йому: двадцять карбованцiв треба?

- Еге ж. Карпо подумав.

- От що вам казатиму! - промовив нарештi.- Малi в мене тепер грошi: немає спромоги бiльш як п'ять, карбованцiв позичити.

- I то добре! - сказав Зiнько.- А ти, Васюто?

Васюта хоч i парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам вiн був найстарший у сiм'ї.

- Та що ж? Уже ж i я бiльш як п'ять не нашкрябаю.

- Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованцiв знайдеться, то я й дам десять,- казав Зiнько.- Усього й буде двадцять. Так i скажемо Грицьковi, що це йому гуртова запомога, щоб вiн мiг там оплатитися i до нас пристати.

- А не одурить же вiн? - спитався Карпо.

- Похоже, що нi, бо то щира душа,- вiдмовив Зiнько.- А ти, Васюто, як думаєш?

- Хi! Та я Грицьковi йму вiри бiльше, нiж собi! Коли менi вiрите, то йому й поготiв! - одказав той.

- Коли так свiдчите, то й оддаймо йому грошi цiї,- сказав Карпо.Пiдемо всi втрьох до його, певнiше воно й поважнiше буде, як усi з їм говоритимемо. Видно, й йому тодi буде добре, що не сам Васюта за це стоїть, а товариство обстає.

- Правда! - згодився Зiнько.

Не гаявшися й пiшли.

Увiйшовши троє товаришiв у вбогу хатку Грицькову, освiчену поганенькою тьмяною лампою на стiнi, побачили там усю сiм'ю. Четверо дiтей лагодилось уже лягати спати на полу, а Ївга слала їм. Грицько сидiв за столом. У хатi було нечепурне, сорочки на блiдих дiтях та на Грицьковi були чорнi, повмазуванi, а Грицькова жилетка - лата на латi. Сам Грицько, трохи вже згорблений вiд тяжкої працi, з худим обличчям, поритим зморшками, зарослим темною бородою i з глибоко позападалими сiрими очима, здавався старiшим, нiж був справдi: не було ще йому й сорока рокiв, а видавалося, що мав їх iз пiвсотнi. Здавалося, мов щось пригнiчувало i цю тiсну хатку, i людей, що в їй жили. Сама Ївга не пасувала до цього темного закутка вбозтва й пригнiченостi. Висока, гарна з себе й здорова, вона була i вбрана краще, i по хатi ходила, мов чужа, мов гiстя. Вона не любила Грицька i пiшла за нього, аби де прихилитися з дитиною, а тепер шкодувала, що так iзробила. Ця понура хата, цей похилий Грицько i четверо галасливих дiтей очортiли вже їй без мiри,- якби могла, то й не зазирнула б сюди!

Привiталися гостi, посiдали. Грицько зараз почав розказувати про свою суперечку з братами за землю. Вiн ходив до суддiв, казав, що брати нахваляються його жито покосити на тiй десятинi. Дак суддi кажуть: "Ще ж не покосили, дак чого ж ти нам i голову морочиш? От ти їм i пожалiйся!" Тепер вiн бачить, що вже правди не шукай. Буде сам оборонятися, як iзможе.

- Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! - промовила Ївга неприхильне i мов радiючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лавi бiля мисника ложки i весь час, поки Грицько довго розповiдав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зiнька, блискаючи на його своїми смiлими звабливими очима,вiн-бо сидiв на лавi крайнiй, бiля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядiв, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, i їх очi ззирнулися.

- Знаєш ти там! - одказав їй сердито Грицько. Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зiнька. Вiн їй подобався.

Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тимчасом стиха озвалася до Зiнька:

- Чом ти до нас нiколи не заходиш?

- Я? - спитав, трохи дивуючись, Зiнько.- Та так… дiла не було.

- Та ти ж так недалеко живеш,- казала вона так саме пiвголосом, мов спiваючи, а очi так i грали, так i променилися до Зiнька.- Близенько живеш… Заходь, то й менi веселiше буде.

- Добре! спасибi! - вiдказав Зiнько й зараз же пристав до гуртової розмови.

Грицько, розставляючи порепанi чорнi руки, казав:

- Я й сам бачу, якi вони дерилюди. За їми нiде правди не знайдеш. Нi до старшини, нi в суд - нiкуди.

- Отже, бачите, дядьку,- озвався Зiнько,- самi кажете, що через те нема й суду на ваших братiв, що й суддi на багатирський бiк хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в бiльшу силу вбитися. Бо тодi вони нас ще дужче в шори вiзьмуть, та ще й з усiх бокiв: i судом, i землею, i скотиною - всiм. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього.

- Та я б i раднiший, дак же…- почав був Грицько, але Зiнько перепинив його:

- Знаю, через що вам нема змоги. Дак цьому лиховi й запобiгти можна. От ми скинулись грiшми та й принесли вам двадцять карбованцiв. Вiзьмiть та й оддайте Денисовi,, а нам вернете по спромозi i без проценту.

Зiнько положив на стiл грошi. Грицько подивився на їх, помовчав.

- Дак як же це так,спитався нарештi,- через що ж це ви менi даєте грошi?

- Через те запомогу цюю вам подаємо,- вiдказав йому Карпо,- що як оддасте позичку свою Денисовi, то можна буде вам у громадi проти його ставати, щоб не попустити йому землi громадської.

- Так…- якимсь непевним голосом тяг Грицько.- А вам же та земля як: ви її самi, чи що, хочете купити?