Пiд тихими вербами

- А звiдкiля ж ви знаєте, що я не хочу її купити? Може ж, i я купуватиму! Я такий хазяїн, як i Денис,- одказав Зiнько, не повертаючись до старшини i не вступаючи iз свого мiсця, а тодi знов озвався до громади: - Панове громадо! Коли я що не в лад скажу - простiть мене i навчiть, чим помилився, бо я ще чоловiк молодий, треба менi розуму вiд старших учитися. Може б, я й промовчав, дак не можна ж i не сказати: як iдеш проз хату та бачиш, що вона займається, а хазяїн спить, то чи годиться ж не побiгти та не збудити його? А наша громадська хата займається!

Всi слухали уважно, цiкавi, що буде далi. Тiльки дехто пошепки питав у сусiди, штовхнувши його лiктем:

- Про яку це вiн хату говоре? Де займається?

- Слухай уже! - вiдказував сусiда.

- З iскорки малої починаються пожарi,- казав далi Зiнько,- а тодi вже стає полум'я. От i в нас така iскорка прокинулась. Щороку народу бiльшає, а землi - нi. Тепер на душу припадає вдвоє менше землi, нiж було спершу. У нас i тепер безземельнi зараз би порозбирали ту землю, а ви її продаєте одному. Чи то ж по правдi? Продайте чи дайте по десятинi, по двi тому, в кого землi мало або й зовсiм нема, а не збагачуйте того, хто й так багатий. Чи громадi буде добро з того, що один буде дуже багатий, а другий дуже бiдний? Тодi громадi добре, як у с i в достатках.

- Правда! Правда! -озвалися навкруги голоси.- Наче в око влiпив!

А Зiнько, насмiлений хвалою, казав палко далi:

- Кажуть, громада - великий чоловiк. Треба ж, щоб у великого чоловiка й сила велика була, а то вiн буде малий. Хай же вiн не збувається своєї сили. Наша сила - земля. Коли вона буде в громади - буде й сила; коли ж громада її вiддасть комусь, то свою силу змалить, а чужу вбiльшить. Тодi великим чоловiком буде не громада, а хтось iнший, а громада буде в його попихачем. Хто хоче зробити громаду попихачем - хай продає землю, хай пiдпалює громадську хату! Оце й усе!

Зiнько зiйшов iз схiдцiв у стовпище. Громада мовчала, на хвилину притихши. Всiх уразили Зiньковi слова. Помалу почав озиватися то той, то цей:

- А що ж, хiба й не правда?.. Вони на нас скоро верхи їздитимуть!.. Не можна їм попускати!.. Не треба продавати!.. Не хочемо!..

Озивалося все бiльше й бiльше. Вся громада вже гула, як бджоли в улику. Тим, хто за горiлку згоджувався стати за Дениса, тепер сором було згадувати про це. Та й хто сидiв у неволi в Дениса чи в його полигачiв, забув на ту мить про те. Кожний почувався громадянином. Кожний розумiв, що вiн тут має силу, i любо йому було це почувати. Денисовi полигачi мовчали, а голосно озивалися прихильники громадськi. Зiнько й товаришi ходили промiж людьми i додавали їм ще до того, що вже було казано.

- А цитьте ви! Слухать! - зикнув з усiї сили старшина.

Громада вщухла, дослухаючися, що вiн iще скаже. Але загомонiв не вiн, а Денис:

- Коли не хоче громада продавати, то я за свої грошi й деiнде знайду,плакати не буду. Тiльки вже як громада до мене, так i я до громади. Нехай уже тепер нiхто не ходить до мене по землю, та й тим не буду далi ждати, хто менi грошi винен. От що!

Проказавши це, вiдiйшов назад i сiв на рундуцi на ослiнчику. За ним виступив Рябченко:

- I по-моєму, громада не по правдi робить з Денисом Пилиповичем. Коли так, то й я слiдком за їм: землi нiкому не дам i з позичками царамониться не буду.

- Та вже й я не iнак робитиму,- озвався Остап, а за ним i Денисiв тесть Манойло, а за Манойлом - Сучок.

Всi тi похвалки падали на громаду, як довбня воловi на голову. Голова запаморочувалась.

- От так, як зараз казано,- так i я робитиму з вами! - гукнув Копаниця.Чули?

А вони це так добре чули, що вiдразу не знать де й подiлася вся та смiлiсть, той громадський запал, що тiльки оце зараз охопив їх. Стояли похнюпившись, i кожен думав про те, скiльки вiн винен Денисовi чи кому з його полигачiв, де вiн вiзьме грошей, щоб вернути ту позику, в кого вiн братиме восени землю, куди вiддасть на пашу товар…

- Чули? - гукав Копаниця.- Коли не позакладало, то тепер бачите, куди треба завертати! Отже, хто хоче продати Денисовi Пилиповичу Сивашевi землю - зоставайся там, де стоїш, а хто не хоче - виходь лiворуч за колодки.

Зiнько, Карпо, Васюта, Грицько та ще чоловiк десять, а серед них Дмитро, Михайло та Савка, перейшли лiворуч. Всi iншi, величезна бiльшiсть, стояли мовчки, похнюпившись.

- Люди добрi! - скрикнув до них Зiнько.- Та що ж це ви робите? Ви ж самi себе продаєте!

- Мальчать! - крикнув старшина.- Що ти менi тут бунт заводиш? Я тебе в холодну закину! Я тебе в стан одiшлю!

- Годi! - вiдказав Зiнько.- Що це ви так з холодною розносилися, що все мене закидаєте? Я не бунтую, я правду кажу. Панове громадо! Сором вам, що ви такi боязкi! Невже ж нiде нема правди на свiтi, тiльки в багацькiй кишенi?

- Десятники! Берiть його в холодну! - репетував старшина.

Десятники нехотя пiдiйшли до Зiнька.

- Братики,- промовив до їх Васюта,- не будьте свиняками! Бо щоб я здох, коли першому, хто до його торкнеться, не погладжу його свинячу морду оцiєю штучкою! - I вiн пiдняв свого здоровенного кулака.