Пiд тихими вербами

Воно таки пiдходило, щоб Денисовi вона впала. Раз - що вiн уже держить її в посесiї; друге - що всi тi надiли сумiжнi з його надiлом,- так трапилося; третє- що вiн же свiй чоловiк, i як пособити йому тепер, то й вiн колись у пригодi стане. Може, декому хотiлось би замiсто Дениса собi ту земельку придбати, та, бач, тодi доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в їх сварка, тодi голота переважувати почне. Вони поти дужi, поки вкупi.

От такi й пiдхожi думки плутались у кожного в головi, як старшина знов озвався:

- Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, дiло добре! Цим уже навiки заткнемо їм рота. Може б, ти й за купця був, га?

- Та я… як ви, господа хазяїни, скажете,- говорив Денис,- а я, звiсно, узяв би… хоч менi й сутужно тепер на грошi, ну, та вже розстарався б…

- Розстараєшся!.. Розстараєшся!..- загомонiли гостi.- А ми тобi пособимо в громадi: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.

- Спасибi вам, господа хазяїни, спасибi! - кланявся Денис.- Я на вас - як на бога!.. Уже тепер ви менi, а колись i я вам, дасть бог, чимсь пособлю.

- Iстинна правда,сказав кум Терешко i додав панської приказки: - Рука ногу моїть.

- Правильно! - промовив старшина.- Постановить: продать переселенчеськi надiли Денису Пилиповичу Сивашову.

- Продать! Продать!..- загули гостi.

- А голоту, котора буде верещати,- скрутить!

- Скрутить! Скрутить!

- Щоб не смiли морди куди не треба пхати,- по мордяцi їх!

- По мордяцi! По мордяцi!

I все товариство зареготалося. Голоснiше за всiх реготався сам старшина Григорiй Павлович, i його товсте, сите обличчя з поганенькою руденькою борiдкою аж двигтiло все, закинувшися назад. На весь рот реготав i кум Терешко, смiялися Манойло з Остапом, радiсно дрiбненько смiявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного - го-го-го-го! - мов порожня бочка гула. П'янi червонi обличчя,блискучi вiд поту й смальцю, що на їх повиступав, якось чудно розтягалися, очi заплющувалися, а замiсто їх широко зяли ямки червоних пащ-ротiв з жовтими великими зубами, вискаленими з-пiд щетинястих усiв.

Самий Яхрем Рябченко не реготав, тiльки ледве всмiхався. Увесь час вiн сидiв мовчки, погладжуючи свої чепурно закрученi темнi вуса або чистенько виголене пiдборiддя та блискаючи своїми пронозуватими очима. Тепер, як регiт трохи вщух, вiн озвався:

- По мордяцi!.. Дай йому сьогоднi по мордяцi, а завтра воно знову лiзе. От так, як свиня: ти її бий, а вона кувiка та таки лiзе крiзь тин на вгород.

- А ти таки бий по мордяцi, поки почує та назад поверне! - сказав Манойло.

- А одвихнувсь - вона знову там.

- Ну, дак що ж його робити?

- А що свиням роблять, щоб на вгород не лазили? - спитав Рябченко.

- Та що ж? Колодку прив'язують…

- Ну?

- Що - ну?

- А те, що прив'яжiмо й ми їм колодку! - сказав Рябченко.

- От такої! - здивувавсь Остап.- А як же то?

- А хотiли б? - лукаво спитав Рябченко.

- Ще б пак!.. Чого б то чоловiк не схотiв!..- загомонiли всi.Якби-то!.. Та як?

- Та воно невелика й штука,- спокiйно й не поспi-шаючися почав Рябченко.- Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесiї комарiвську землю?

- Держимо.

- А у вас, Григорiє Павловичу, бiля комарiвської своя земелька?

- Єсть.

- А в мене посесiя бiля вашої - глушкiвського пана.

- Правильно!

- Аз другого боку комарiвської землi тi пересельськi надiли, що Денис Пилипович купує?

- Авжеж!

- А за їми земля Вавилова, Iвана Iвановича?

- Так, так!

- А мiж нею та глушкiвською землею пана Горянського земля?

- I то правда

- Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? - питав Рябченко.

- Громадська?.. А громадська… де ж? Усерединi…

- Ну? - спитав Рябченко.

- Дак що ж? - не розумiли слухачi

- Овва! А ще й розумнi люди! - засмiявся Рябченко.- А те, що всi цi землi круг громадської з усiх бокiв. Вона серед їх, як острiв серед води. Вiзьмемо в посесiю Горянського землю та покличемо до себе в кунпанiю Вавилова,- тодi вже диблянам без нас не буде нiякого ходу.

Всi притихли, враженi надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розiбрали справу, чи не помилилися! I тодi враз загомонiли моторно, весело, радiсно.

Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика - двi тисячi з половиною десятин,- але гуртом узяти можна. Тодi громада буде в такому кiльцi, що з його не буде ходу. Куди нi ступни - навкруги все їх земля буде. Тодi якi вони схочуть, такi й цiни на землю будуть - i за випас товару, i за роботу, i за все. Бо де ж тодi мужик вiзьме землi, як не в їх? Йому iншого ходу не буде. Тодi вже не посмiє нiхто галасувати в громадi. Робитиме громада, що вони звелять. Вони_ будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-помiщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!

- Ловка штука буде! - казав весело Копаниця.- Та це можна самими вiдбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годi! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцiлую!

Копаниця захопив лiвою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цiлувати товстими масними губами.