Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Не вірю власним очам. Тобто прямо переді мною лежить на столі рукопис, отже, я мусив би, але все одно не можу. За минулий місяць я написав 300 (!) СТОРІНОК, і текст такий чистий, що мало не сяє. Ніколи не вважав себе письменником з тих, що можуть заявити, ніби вони цілком контролюють свою роботу, кажуть, що в них продумано кожний рух і подію, і в той же час ніколи раніше мені не писалося так, щоб книжка просто виливалася з мене, як оця. Вона від Дня Першого буквально заволоділа моїм життям. І знаєте, мені здається, що багато інших речей, які я встиг написати (особливо «Воно»), були «пристрілюванням» до цієї історії. Справді, я ніколи раніше не брався знову за текст, який пролежав забутим цілих п’ятнадцять років! Наразі зауважу, що я беззаперечно таки працював над тією історією, яку опублікував Ед Ферман у «Ф&НФ», і ще трохи її доробив, перед тим як Дон Грант вирішив видавати «Стрільця», але не було нічого подібного тому, що зі мною коїться зараз. Зараз вона мені навіть сниться. Бували дні, коли я мріяв про те, щоб кинути пити, та ось що скажу: тепер мені страшно кинути. Знаю, натхнення не витікає з горла пляшки, проте щось таки…

Мені страшно, ясно? Я відчуваю, ніби існує щось — ЩОСЬ, що не бажає, аби я закінчив цю книгу. Воно не бажало навіть, щоб я її починав. Я розумію, це звучить божевільно («немов з якоїсь із книжок Стівена Кінга, ха-ха»), але водночас виглядає цілком реально. Добре, либонь, що ніхто ніколи не читатиме цього щоденника; якби прочитали, мене б замкнули десь. Кому потрібен уживаний фруктовий пиріг?

Я хотів би її назвати «Видобування трьох»

.[160]

19 ВЕРЕСНЯ 1986 РОКУ

Закінчив. Завершив «Видобування трьох». Напився, щоб відзначити цю подію. А на додачу й обкурився. І що далі? Ну, десь за місяць вийде друком «Воно»

, а через два дні мені виповниться тридцять дев’ять. Боже, мені в це ледь віриться. Здається, ніби всього якийсь тиждень минув, як ми жили в Бриджтоні і діти в нас були зовсім маленькими.

Ой, курва. Час кінчати. Щось цей письменник стає тонкосльозим.

19 ЧЕРВНЯ 1987 РОКУ

Сьогодні отримав від Доналда Гранта перший авторський примірник «Видобування». Обкладинка гарна. Також вирішив дозволити «НАЛ» випустити обидві частини «Темної вежі» книжками у м’яких обкладинках — дати людям те, чого вони бажають. А чом би, в біса, й ні?

Звісно, напився заради такого свята… та хіба в наші дні хтось потребує якогось особливого приводу?

Книга вийшла гарна, але мені видається, що зовсім не я її написав, а вона сама потягнулася з мене, немов пуповина з пупа новонародженого немовляти. Я хочу сказати, що вітер віє, колиска гойдається, й іноді мені здається, що ніщо з цього не належить мені, що я усього лиш якийсь сраний секретар при Роланді з Ґілеаду. Я розумію, це дурня, але якась частина мене, типу, вірить у це. От тільки, можливо, у Роланда є власний бос. Ка?

Я маю схильність депресувати, озираючись на своє життя: пиятика, наркотики, сигарети. Виглядає так, ніби я намагаюся себе реально вбити. Або не я, а щось…

19 ЖОВТНЯ 1987 РОКУ

Я зараз у Ловеллі, в домі на Черепаховій алеї. Приїхав сюди поміркувати про те, в який спосіб я живу. Щось мусить змінитися, так, бо інакше краще вже стрелити собі в голову і так покласти цьому край.

Щось мусить змінитися.

Цей текст із газети «Гірське вухо», що виходить у Північному Конвеї, було вклеєно до сторінки письменницького щоденника, позначеної 12-м квітня 1988 року.

МІСЦЕВИЙ СОЦІОЛОГ ВІДКИДАЄ КАЗКИ ПРО «НАХОЖИХ»

автор: Логен Меррил