Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Останнім часом завдяки бурхливому розвитку соціальних мереж в Інтернеті («Facebook», «Одноклассники», «ВКонтакті» тощо) набула популярності теорія, яка стверджує, що всі жителі планети Земля знайомі між собою через ланцюжок із щонайбільше п’яти людей. Цебто, якщо ми візьмемо двох будь-яких людисьок на планеті, обов’язково знайдеться п’ятеро (або менше) людей, через яких вони є заочно знайомими. При підготовці мандрівки на острів Пасхи я зміг на власному досвіді переконатися у правильності цієї теорії, оскільки я летів на Рапа Нуї не просто так, а… погостювати у своїх друзів, чи то пак, у подруги. Як таке можливе, спитаєте ви? Все просто. Я знаю Яна. Свого часу Ян у Стокгольмі ще під час магістратури вчився в одній групі з чилійцем Оскаром. Отож, Ян знає Оскара. Отримавши диплом магістра, Оскар повернувся в Сантьяго, де за кілька років одружився з дівчиною на ім’я Хейді. У Хейді є найкраща подруга, яку звуть Хелен. А в Хелен є двоюрідна сестра з трохи дивним, як для дівчини ім’ям, Ваня (Vanya), котра є… корінною рапануйкою і живе на острові Пасхи! Отже, у моєму випадку ланцюжок набув вигляду: я - Ян - Оскар - Хейді - Хелен - Ваня. Тому на острові Пасхи нас із Яном мали зустрічати як своїх.

Не маючи з собою ніякого іншого багажу, окрім ручної поклажі (двох наплічників), ми без затримки прослизнули крізь приміщення аеропорту і посунули до виходу. Надворі купчилось чимало розмаїтого люду, більшість темноволосі, засмаглі, з приплюснутими носами, точно як у жителів далекої Меланезії, однак траплялися й інші - з русявим волоссям, жовтуватою шкірою та світлими очима.

Посеред юрми я відразу примітив невисоку жіночку, що тримала в руках пофарбовану в біле дерев’яну дощечку з написом: «Jan Fidler (2 persons)», і потягнув за собою Яна.

- Привіт! А ось і ми! - випалив я англійською, коли ми наблизилися.

- Іа-о-рана![22] - по-рапануйськи привіталася з нами остров’янка. - Я Ана Марія, мати Вані. Ваня, на жаль, не змогла прийти.

Після привітань Ана Марія розцілувала нас, наче рідних, а потім вручила кожному по вінку, сплетеному з продовгуватих яскраво-червоних квітів, - так в Океанії з давніх-давен вітають новоприбулих. Квіти приємно пахли, наче якийсь дорогий шампунь. Я з гордістю надяг вінок на шию і не знімав його аж до вечора, поки під палючим тропічним сонцем квітки не зав’яли і почали помалу розпадатися.

Затим ми втрьох завантажилися в білий джип «Suzuki», і Ана Марія повезла нас до котеджу, який на сім днів мав стати нашою домівкою (трохи згодом я виявлю, що всі остров’яни їздять виключно на «Suzuki», в пункті прокату машин також пропонують тільки «Suzuki»; таке враження, що колись ця фірма завезла на острів Пасхи цілий пором своїх машин, а місцеві, не маючи іншого вибору, миттю їх розхапали). Їхали ми зовсім недовго, якусь хвилину-дві, оскільки Ханга Роа, єдине селище на острові, починалося відразу за аеропортом. Ана Марія висадила нас на моріжку перед невеликим гостьовим будиночком з велетенськими розсувними вікнами, що простягалися від фундаменту аж до даху.

Я заскочив всередину і роззирнувся. У доволі просторій кімнаті стояло два широких ліжка, дві тумбочки з лакованого дерева, перекошена шафа для одягу і невеликий журнальний столик. Ліворуч виднів прохід, що вів до туалету та ванної кімнати. Довкола будиночка неквапом походжало кілька квочок з курчатами.

Нашвидку прийнявши душ та переодягнувшись, ми з Яном мерщій помчали в Ханга Роа.

* * *

Головна вуличка селища - авеню Атаму Текена. Вона відразу припала мені до душі. Два ряди чепурних одноповерхових будівель, переважно ресторанчиків та магазинів з сувенірами, розділяла вкрита фігурною плиткою дорога. Стіни всіх без винятку будинків вкривали графіті. Поміж дахами стирчали крислаті шапки пальм, а з-під фундаментів вигулькувало гігантське листя невідомих тропічних рослин, схоже на велетенські зелені дошки для серфінгу, ввіткнуті в землю.

Центральної площі в Ханга Роа не виявилося, замість неї було, якщо можна так сказати, центральне перехрестя. З півдня в перехрестя впиралася Атаму Текена, поворот направо вів до якоїсь аж надто стилізованої і модернової церковці, ліворуч розташувалися приміщення пошти, пожежна станція, відділення поліції і - в самому кінці, аж на березі океану - доволі пристойний футбольний майданчик з високими лавами для глядачів. Дорога, що тяглася на північ, через п’ять сотень метрів упиралася в музей патера Себастьяна Енглерта[23].

Житлові будинки рапануйців тулилися вздовж відгалужень головного авеню, що наче щупальці просовувались на схід у глибину острова.