Подорож на Пуп Землі (Т. 2)

Якби ви спитали мене, як я ставлюсь до Оронґо, петрогліфів та людиноптахів, я не зміг би дати однозначної відповіді. Звісно, це все доволі цікаво, але… якось кисло й примітивно. У порівнянні з десятиметровими статуями, розкиданими по всьому острові, кам’яні будиночки Оронґо та нехитрі зображення, надряпані на скелях, видавалися мені якимось недолугим жартом, історичним непорозумінням.

На відміну від мене, Ян дуже швидко, ще до того як ми вступили в Оронґо, сформував свою думку про культ тангата-ману. Він його просто ненавидів.

На початку книги я згадував про те, що мій товариш колись жив у Росії, завдяки чому він трохи знається на російській історії і може непогано лопотіти російською. Щобільше: коли його щось дуже розізлить, Ян завше переходить на російську, справедливо вважаючи, що ні чеська, ні шведська, ні навіть англійська не можуть вповні передати імпульсивного й справедливого обурення. Так ось, начитавшись у бібліотеці всіляких статей про історію Рапа Нуї, чех, хильнувши якогось вечора забагато пива, провів у голові аналогію між боротьбою «довговухих» з «коротковухими» та Жовтневою революцією в Радянському Союзі. Порівняння було, зрозуміло, не на користь острова Пасхи.

- Чьортава птіца-пралєтарій! - голосно лаявся мій товариш, вештаючись мов приблуда посеред Оронґо, з непередаваними зневагою та презирством зазираючи у невисокі входи будиночків. - Гнусниє бунтавщікі, унічтожбть такую цивілізацию! Тут еті, как іх? Пєрєд німі билі еті… длінно… длінно…

- Длинноухие, - підказую я.

- Да-да, імєнно! Длінноухіє! - продовжує Ян. - Оні строіть моаі, многа работать, трудіцца, дєлать большой-большой культура! Ставіть такіє вєлічя… е-е-е… вєлічя…

- Величественные?

- Да-да, вєлічяствєнниє статуі! А потом прішлі еті грязниє рабочіє і началі всьо ломать, началі всьо рушить! А потом прідумалі сєбє какую-то глупую птіцу, чтоби моліцца. Ти мнє скажи, кому нужни еті пєтрогліфи? - бідкався мій товариш, обурливо тицяючи пальцем на зображення людиноптаха на камені. - Ето же совсєм нєінтєрєсно! Пригать со скали і пливут за яйцом! А? Дуракі! Лучше би взялі і попробовалі моаі построіть!

Я тихенько підсміювався, тиняючись слідом за товаришем. Щоправда, Яна на довго не вистачило.

- Всьо, я ухожу, - заявив він, - мнє здесь больше нєітєрєсно!

В принципі, я теж не мав великого бажання лишатися на вершині вулкана, де від сильного вітру вже починали сльозитися очі. Зробивши наостанок кілька знімків, ми почали сходити вниз.

Спускаючись, Ян напоровся на якусь брилу, сховану під густим трав’яним килимом. Розгорнувши траву, чех узрів широкий плоский камінь, на якому красувався… ще один петрогліф із зображенням людиноптаха.

- Тьфу! Опять птіца-рабочій! - закричав мій напарник. - Нінавіжу!

А тоді широкими кроками, майже не дивлячись під ноги, ризикуючи шугонути долі та зломити собі карк, закрокував до того місця, де ми залишили «дирчик».

* * *

Мені завжди щастило на цікаві (а головне - незаплановані) зустрічі та події у подорожах. Минулого року під час мандрівки до Мексики я здибався спочатку з музикантами «In Flames», моєї улюбленої death-metal групи, які летіли з Мілана в Париж у рамках промо-туру чергового студійного альбому, а потім уже в Парижі натрапив на Емануеля Стюарта, колишнього тренера чемпіона з боксу у надважкій вазі Леннокса Льюїса і нинішнього тренера Володимира Кличка.

Цьогорічна Експедиція також не стала винятком. Насамперед нам з Яном пощастило потрапити у кипучий коловорот подій, пов’язаних з антипрезидентськими заворушеннями в Куско. Хтось, звісно, може сказати, що така халепа - вельми сумнівне «щастя», та все ж мені було втішно відчути себе частинкою історичних подій, навіть якщо ці події могли закінчитись для Експедиції сумно. А ось тепер на острові Пасхи ми з напарником мали приємність побачити на власні очі історичний матч між футбольним клубом «Коло-коло» та місцевою командою «Рапа Нуї».

Попервах я не надав жодного значення майбутньому поєдинку. Чесно кажучи, я футбол взагалі не люблю. Двадцять два лобуряки гасають полем і копають шкіряний м’ячик… Поясніть мені, що тут цікавого? Більше полюбляю бокс, де важить індивідуальна майстерність і характер кожного з бійців. Колись, щоправда, я любив футбол, можна навіть сказати обожнював. Але пристрасть минула після домашньої гри київського «Динамо» з мюнхенською «Баварією» у півфіналі Ліги Чемпіонів, під час якої динамівці вигравали 3:1 і під час матчу рвали німців на шматки, але в результаті примудрилися звести матч до нічиєї 3:3. Тоді я трохи розстроївся, викинув з дев’ятого поверху клавіатуру від свого комп’ютера і замалим не відірвав кілька секцій від радіатора у своїй кімнаті. Після того не дивився футбол років п’ять.