Поклоніння ящірці

І знаєш, шо? Він сказав, шо нарешті поняв, нашо йому ті книжки. Корій сказав, шо зробить задумане тут, десь у підвалі. І він дійсно шось зробив. Він і ше якийсь тіп, шо приїжджав десь аж із Америки. Ходив у школу, на стадіон, приглядався до дітей. Йому потрібен був хтось особливий. Потім він побачив це ЩОСЬ у малому Чорному — знаєш Ігора Чорного?

Я невизначено кивнув:

— На вулиці впізнав би. Але шоби говорити з ним — то ні разу.

— Корій казав, шо на Чорного у декого є дуже далеко ідучі плани. Він пробував зацікавити Ігора тими книжками, але Чорний спригнув з тої хєрні. Його то все дуже лякало.

Врешті Корій зробив це, разом із тим американцем. Вольтер, чи Волтер. Горбатий такий, із проламаним черепом. І те, шо вони заклали у фундаменті, діє повільно. Потоншує простір між нами і Ними. Так розказував Корій, хоч я й ніфіґа тоді не поняв.

Тепер простір тоншає і набирає нових якостей. Глянь ще раз у ту кімнату. Може, тепер ти побачиш її.

Я зробив, як радив Мішка. Зайшов у кімнату й відразу ж схопився за ніс. На підлозі під стіною лежала мертва жінка.

Мертва гола жінка.

Мертва гола вагітна жінка.

Стара, зморшкувата, з відразливими грудьми й надутим білим черевом, на якому синіли вени. По жінці повзали жучки та мурахи. Мухи вилися над трупом непристойним чорним корсетом. Мурашки повзали по круглому, надутому, як барабан, животу, заповзали у великий трикутник волосся і ще нижче... Чи добралися вони до плоду? Білі личинки ворушилися в її зів’ялій піхві, виповзали з напіврозтулених уст, із ніздрів і вух. Вони копошилися під запалими щоками — повний рот білих вертких личинок, мов у дитини, яку годує над міру старанна мама. Манна каша за щоками, манна каша між губами, манна каша на підборідді.

Я виблював тут же, коло жінки, весь сніданок. Стер його залишки з губ і побіг до Мішки. Той продовжував сидіти на матраці з попередньою серйозністю.

— Коли вона носила дитину, Корій провів над нею певний ритуал. Із тої книги... І знаєш, колись я думав: “Та, старий рєхнувся, криша поїхала”. Але не тепер... Не тепер. Реальна відстань між нашими світами колосальна. Можливо, до них взагалі не можна добратися з нашого Всесвіту. Але простір, казав Корій, складчастий. І там, у підвалі, перетинка повільно протирається, шоби дарувати Їм вихід.

Із приходом тих протиприродних нашому світові Сил наступить повна труба. Не знаю, кого з Великих задумав перетягнути сюда Корій. Він називав десятки богохульних імен: Шуб-Ніґуррат, Йоґ-Сотот, Ктулху, Ньярлатхотеп, С’нугг’ха, Даґон і Хастур, Уіцілопочтлі, Уендіґо, Ітакуа й Азатот. Корій їздив по бібліотеках. Вишукував бодай натяки на Їхню присутність на Землі. ЗНАХОДИВ! І він розказував мені геть чисто все, бо кому шо розпатякає коньчєний бобер*??? Боги! Вони прийдуть і проковтнуть нас. Той чувак, Корій, — йому саме місце в дурці. Бо він відтворив цей дикий культ у нас. Вночі, під чорним, я все думаю: Ктулху і Даґон у Мікронезії. Ньярлатхотеп в інків. Уіцілопочтлі, Бог-Колібрі, в ацтеків. С’нугг’ха в алеутів та ескімосів. Тонкі місця. Завжди за мету ставилася ціль відкрити Їм ворота. А хто ж у нас? Шуб-Ніґуррат з Тисячею Молодих? Аморфний Ктулху із підводного міста Р’лайх? Великий Хробак Йоґ-Сотот?

Щоночі я боюся задрімати, прислухаюся до шурхотів у темряві, чи не чути, бува, як чиїсь липкі лускаті щупальця пролазать крізь Діру там... у підвалах...

5.

Я не повірив жодному його слову. Не варто було й слухати, зразу ясно — глюки опіатника. Нарешті він сказав, що хлопці, які мене переслідували, давно пішли собі. Я поплентався додому також.

Брехливі історії. Але страшні. А те, що я бачив, — даю голову на відсіч — мало дуже прозаїчну причину: гадаю, наркот нюхав якісь клеї чи барвники, можливо, розливав їх по підлозі. Ну, і це на мене вплинуло. Таке цілком може бути, правда ж? Ну так? Швидше за все так і було. Звичайнісінький, сколотий на ніц наркот.

Я поцікавився у Дзвінки, хто такий Корій.

Корій? Ах, Корій! Був у нас колись такий моряк. Кажуть, його дружина скрутила дитині карк, а сама повісилася. Тепер живе один. Із хати майже не виходить. П’є.

Все одно не повірю жодному слову. Мало що могло привидітися йому під кайфом.

Єдине, у чому я переконався — Гіацинтовий Дім місце справді погане. І краще більше туди не заглядати.

6.

Вночі я прокинувся й побачив силует самотньої сутулої фіґури з важкою кутастою ношею в руках. Хвилю силует стояв у світлі місяця, вдивляючись у гори, а потім заліз крізь вікно без рами у будинок інтернату.

Розділ 6.

1.

Приїхав Хіппі зі своєї мандрівки в смт. Іній-на-Яйцях, штат Аляска, США чи куди він там їздив. Веселий, як юродивий на Паску. Хіппі зустрів Дзвінку і удвох вони прийшли до мене на дачу. Старий розщедрився: приніс цигарок і морозива. Протягом двох годин під наростаючою спекою ми слухали всілякі байки про Теребовлю та її мешканців.