Читаем Поклоніння ящірці полностью

Я дивився поверх нього, на покриття буди: три балки, сухі й трухляві, як сірнички. На балках тримається весь дах (не слухаю). Дах складений із (не слухаю!) соломи. Солома стирчить з-під (не слухаю!!) балок у різні боки. В кутку халабуди — стара, хитка табуреточка (не слухаю!!!) домашньої роботи, притулена до стіни. Я визирав крізь шпари, вивчав фактуру дощок, рельєфність скалок — робив усе, щоби не слухати... не чути.

— Знаєш, шо мене тоді попросив зробити Сєрий? Він сказав, щьоби я розвів їй ноги...

Ще трохи, не звертай уваги на придурка, медитуй на грозу, просто...

— ...бо він хочє запхати їй туда п-п-п-п... — Фєдю почало трясти від реготу.

— ПАЛЬЦЯ! ХОЧЄ ЗАПХАТИ ЇЙ ТУДА ПАЛЬЦЯ, ТИ, УРОД ПАТЛАТИЙ, ДА? І СЄРИЙ ЗАПХАВ ЙОГО, А Я БАЧИВ КОЖНУ СКЛАДОЧЬКУ...

просто...

— ЕЙ, ДЕ ТИ?! ЧЮЄШ, МУДАК? ВОНА АЖ СОЧИЛАСЯ, Я БАЧИВ ТО НА ВЛАСНІ ОЧІ!..

Я зірвався з місця — блискавично, так швидко, як лишень дозволяла земна реальність — і навідліг уперіщив Фєдю пістолетом, десь далеко усвідомлюючи, що кричу на все горло, а сльози затікають до рота.

Один удар Фєдя отримав сповна, але чому я не втямив, що мене на таке й провокували? Він врізався мені головою в живіт, а зверху, по шиї, гупнув руками, зчепленими в замок. Затим прийшовся боксерський гук у скроню, і я пірнув у глибоку темряву.

2.

Вибух грому десь під вухом. Довжелезний, ціла музична фраза.

Хоча ні. Я прийшов до тями від легких поплескувань по щоці. Плескачі, котрі у безсвідомому стані видавалися мало не ніжностями, насправді були лютими ляпасами.

Чорно-біле лице Фєді, від якого разило перегаром, нависало наді мною. На обличчі, немов розарій у квіту, буяла дика, непідробна радість. Такі веселощі не пророчать нічого доброго. Лице то потрапляло, то зникало з фокусу.

— Давай, вставай, підер ванючій! — Фєдя шкірився ще веселіше. Я спробував зіп’ястись на ноги, але на власну прикрість зрозумів, що руки за спиною надійно зв’язані. Не сумніваюся — моїм ременем, біс його забирай.

— Вставай! — він не надто сильно копнув мене в ноги. Збагнувши, що самому зробити таку операцію не під силу, Фєдя шарпнув мене догори за зв’язані руки. На коротку божевільну мить, коли біль впився зубами в плечі, спалахнули і погасли кольори.

Біло-бузковий спалах. І майже відразу відповідь грому.

— Чюєш, казьол? Вилазь сюда, — Фєдя рукою з пістолетом вказав на хитку табуретку. Я звів очі до стелі й побачив ремінь, котрий звисав зі середньої балки. МІЙ РЕМІНЬ, скручений у петлю.

О ні, в це я не вірю, не можу, НЕ ХОЧУ вірити. Бо такого не може бути. Це він так жартує на свій брудний манер. (Така версія більш подібна на правду, їй я довіряю.) Так, це вже дуже подібне на правду... БО...

Грім.

— Шо, поняв, да? Залазь на стульчік, башку в петлю. Поняв?

Я прикинув, скільки часу пролежав без пам’яті. Сливе дуже мало, якщо Дзвінки й Хіппі все ще нема. Чи обов’язково кожен струс мозку супруводжується втратою свідомости? Точніше навпаки... Чи кожна втрата означає струс мозку? Якщо за кілька хвилин почну ригати,

(якщо ти ще будеш дихати)

значить, мені капець. Я хотів сказати Фєді, що він робить усе неправильно, він НЕ МОЖЕ робити все отак СПОНТАННО — ми ж бо скільки готувалися, та й де ж таке бачено, щоби дітлахи убивали дітлахів... Однак я піймав себе на доволі провокативній думці, після чого внутрішній голос замовк.

Фєдін черепок варив досконало, принаймні, у цьому руслі. Що це — рудиментарний інстинкт убивства? Жодних слідів він не залишить. Побоями та пістолетом змусить пропхати голову в петлю. Бо на таке він здатний. О, Фєдю, ми відкриваємо нові площини твого таланту, суко ти дурна.

— Рєзко! На крісло. Чи ти думаєш, я не вистрілю, да? Я провірив, то не пустишки.

Він штрикнув мене дулом у рану від кастета. І знову спалах кольорів болю.

— Ти шо, поц, не поняв? Лізь!

Я глянув на його веселе бліде лице паскудника. Радість від передчуття ЧОГОСЬ ЦІКАВЕНЬКОГО. Моє серце вило з розпуки, бо то ж мені доведеться бути ЧИМОСЬ ЦІКАВЕНЬКИМ, розхитуючись у конвульсіях від удушення.

Ногою став на непевний стілець. Спалах — грім. Виліз на нього. Фєдя перевів люфу пістолета з мого серця на пахвину.

— А тепер у петлю. Рєзко! — він боляче пхнув пістолетом у те місце, куди цілився. Із зав’язаними за спиною руками (Фєдіним паском, чи як?) я погано втримував рівновагу. Табуретка хиталася під ногами. Я не міг сковтнути слину, немовби у мене миттєво виріс зоб. Не було чим дихнути. Концентрація кисню через високу вологу різко впала. Неперервно спалахували блискавиці, але дощу, котрий приніс би полегшення, ще не було. Це вже кінець?

— У петлю.

На ремені я чув запах власного поту й потаємний, нереальний аромат Дзвінки. Звідкіль йому там узятися? Фєді видалося, що я пробую тягнути час, і він сильніше надавив на дуло. Щоби пропхати голову в петлю, довелося зіп’ястись на пальці. Стопи жалібно застрекотали кісточками. Втримуватися на кріслі в такий спосіб стало ще складніше. Мене повільно огортала паніка. Втрачаючи надію, я закутувався у безвихідь, немов черговий безумний ампакетаж Христо Явашина.

— Затягуй. Петлю.

— Ідіот, у мене ж руки зв’язані.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Шантарам
Шантарам

Впервые на русском — один из самых поразительных романов начала XXI века. Эта преломленная в художественной форме исповедь человека, который сумел выбраться из бездны и уцелеть, протаранила все списки бестселлеров и заслужила восторженные сравнения с произведениями лучших писателей нового времени, от Мелвилла до Хемингуэя.Грегори Дэвид Робертс, как и герой его романа, много лет скрывался от закона. После развода с женой его лишили отцовских прав, он не мог видеться с дочерью, пристрастился к наркотикам и, добывая для этого средства, совершил ряд ограблений, за что в 1978 году был арестован и приговорен австралийским судом к девятнадцати годам заключения. В 1980 г. он перелез через стену тюрьмы строгого режима и в течение десяти лет жил в Новой Зеландии, Азии, Африке и Европе, но бόльшую часть этого времени провел в Бомбее, где организовал бесплатную клинику для жителей трущоб, был фальшивомонетчиком и контрабандистом, торговал оружием и участвовал в вооруженных столкновениях между разными группировками местной мафии. В конце концов его задержали в Германии, и ему пришлось-таки отсидеть положенный срок — сначала в европейской, затем в австралийской тюрьме. Именно там и был написан «Шантарам». В настоящее время Г. Д. Робертс живет в Мумбаи (Бомбее) и занимается писательским трудом.«Человек, которого "Шантарам" не тронет до глубины души, либо не имеет сердца, либо мертв, либо то и другое одновременно. Я уже много лет не читал ничего с таким наслаждением. "Шантарам" — "Тысяча и одна ночь" нашего века. Это бесценный подарок для всех, кто любит читать».Джонатан Кэрролл

Грегори Дэвид Робертс , Грегъри Дейвид Робъртс

Триллер / Биографии и Мемуары / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза