ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

– Ні, то мій дідусь. Він один у мене з рідні. Тата й маму я не пам'ятаю навіть. Їх було страчено, коли я була ще зовсім маленька…

– Страчено? Ким?

Марійка запнулась, ніби завагалась – казати чи ні? Її засмагле кругле обличчя посмутніло, а очі заблищали вологою. У дівчини міцні натруджені руки, широкі, як у чоловіка, але по-жіночому округлені плечі. Невисока, повна, туга, як молодий огірок, вона була міцна і по-своєму гарна. Всі, хто знав Марійку, навіть дідусь, звали її дундою, тобто товстункою. Вона не ображалась і радо відгукувалась на прізвисько.

– Колись у нашому селі переховувались гайдуки, повстанці, – сказала Марійка тихо. – Яничари дізналися про те, наскочили – спалили всі колиби, а людей перебили. Тоді загинули й мої батьки… Дідусеві пощастило вихопити мене з пожарища і втекти в гори. Назад він не повернувся. Збудував тут собі хатину, і ми стали з ним жити над морем. Дідусь ловить рибу, а я доглядаю овечок та кіз, у лісі збираю гриби, горіхи, груші, аличу…

– А гайдуки, про яких ти мені розповідала… вони ще й досі у вас є? – Златка понизила голос.

– А чого це тебе цікавить?

– Страшно стало… Ще сюди прийдуть…

– Дурненька… – Марійка засміялась. – Гайдуки добрі, хороших людей не займають… Та й ти, хоч туркеня, а так гарно по-нашому балакаєш. Ніби справжня болгарка.

– У мене няня була болгарка.

– От воно що…

Хоч слова у Марійки звучали ласкаво, однак в очах чомусь був холодок. Пильно глянувши на Златку, вона схопилася з місця.

– Ой леле! Я й забула, що в мене чорба варитьсяі

Утікачі сушили проти сонця одяг. Арсен наточив на камені ятаган – поголився. Пан Спихальський підставив і своє заросле облчччя.

– Поголи, пане добродзею, – сказав, умощуючись на камені і підставляючи руду щетину. – Тільки вусів не чіпай. Вуса – то найперша ознака шляхетності… Та ще такі, як у мене! Пхе! Не одна панєнка сохла через них. А були й такі, прошу пана, же клали до моїх ніг цілі маєтки, абись тільки став їм за мужа!

– Ну, і де ж ті маєтки? – спитав Арсен, підморгнувши Яцькові і щосили шхребучи тугу щоку шляхтича.

Щетина аж тріщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на очах виступали сльози, але терпів.

– Е-е, пане добродзею, Спихальський не жебрак, щоб позаздритись на якісь там маєтки. – Він підняв угору палець. – Воля – то найліпший маєток, прошу пана!

– Але ж пан усе-таки одружився, наскільки я пам'ятаю з розмов?

– То був чорт у подобі янгола! Але дай-но мені добратися додому!.. – почервонів Спихальський.

Він не сказав, що буде, коли добереться додому, та з того, як оскаженіло завертів ясно-голубими очима і як налилося кров'ю обличчя, можна було догадатися, що пані Вандзі перепаде на горіхи.

– Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому.

– Дуже простої З Туреччини втекли, а з Болгарії – і поготів!

– Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспішай! У мене тут є одна пильна справа. – І Арсен розповів про Сіркового брата, якого мав визволити.

Спихальський і Яцько задумались. Це міняло їхні наміри. Замість того щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою? Яцько такого і в гадці не мав. Спихальський теж полюбив козака і високо оцінив його за розум, хоробрість і кмітливість.

– Що ж, тоді й ми зостаємося, – сказав він. – Виручимо того невільника і разом повернемось на батьківщину.

З колиби вийшов старий. З-за його спини визирала Марійка, підозріло поглядаючи на чужинців.

– Будь обережний, дідусю, – шептала. – Я чомусь думаю, що це небезпечні люди… З часу на час має прибути Драган, може, розмову відкласти до його приходу?

– Гаразд. Готуй на стіл. А я вже сам знаю, що мені робити. Марійка зникла в сінях, а старий поволі наблизився до гостей.

– Прошу, другарі, до господи старого Момчила. Марійка наварила чорби, а до неї є хліб і бринза. Та й ракії знайдеться сулія.

– Спасибі, бай ' Момчиле, ми з великим задоволенням скористаємося з вашої гостинності, – відповів Арсен. – Би, правду кажучи, добре-таки охляли за ці дні…

– А звідки путь держите, другарі? І хто ви? Арсен чекав такого запитання. І хоча дід Момчил здавався йому чесною людиною, відповів так, як домовились:

– З Трапезонта пливли до Варни. Зі своїм хазяїном, купцем. Ми козаки… А віри християнської…

– Руснаки, виходить! – зрадів старий. – То добре! А чого ж панькаєтесь із господарем? Можна подумати, що він ваш вуйко чи брат… За ноги б – та в море, невіру! А самі – гайда додому!

Втікачі полегшено зітхнули. Виходить, потрапили до друзів? Чи, може, хитрий дід випитує їх? Здається, ні.

– Про волю ми й самі думаємо, бай Момчиле, – відповів Арсен. – Хто ж не хоче додому, на волю? Але ще не прийшов час… А господар наш Якуб добра людина, дарма що турок… І Адіке, його донька, теж мила дівчина. Ми не можемо заподіяти їм зла. А як хто нападе – захищатимемо. Чи не так, друзі?

– Авжеж! – вигукнув Спихальський. – За пана Якуба живіт покладемо!

– Гм, схоже, що цей турок вам ніби й справді родич, – засумнівався Момчил. – Ну, та бог з ним… Ходімо обідати!