ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

З льоху долинув дзенькіт кайданів, стогін. По крутих сходах піднімалися брудііі, сиві, худі, жовті, як мерці, люди і, жмурячись від яскравого сонячного світла, ставали в ряд перед господарем.

– За цих дорого не візьму, – проскрипів спагія. – Купуй, якщо бажаєш!

Арсен напружено вдивлявся в незнайомі лиця. Хто ж із них Нестор Сірко? Люди похмуро дивилися на господаря та чудернацького купця, який чомусь захотів купити їх, живих мерців.

– Здорові будьте, люди! – привітався він схвильовано.

– Здоровий будь, молодче, – врізнобій відповіли ті.

– Чи серед вас нема, часом, Нестора Сірка?

– Нестора Сірка? – здивувалися невільники. – Хто ж. ти такий, чоловіче добрий? Звідки знаєш Нестора?

Арсен розумів схвильованість і радість невільників, які, може, вперше за багато років почули рідну мову з уст вільної людини. Однак ніхто з них не відповів на його запитання, і це почало його злити.

– Та відповідайте ж, коли вас питають! – крикнув гнівно.

– Його нема серед нас, – відповів один тихо.

– Немає? А де ж. він?

– Господар продав його… Кажуть, на галери…

– Продав? Коли?

– Кілька тижнів тому. Ходять чутки, що султан готує війну, і йому потрібні веслярі на галери. Всіх молодих та й немолодих, але дужих невільників забрали султанські посланці. І Нестор потрапив туди. Хоч йому й за п'ятдесят, але він ще міцний.

Арсен нахмурився. Всі його надії, які він плекав останнім часом, на щасливе завершення небезпечної подорожі розвіялися в одну мить, як дим. Доведеться повертатись додому, не виконавши одного наказу Сірка.

– Може, ви знаєте, куди його повели? – спитав тихо.

– Де там! – відповів сивобородий дід з чорними, як вуглини, очима. – Повели – та й кінець… Сам спагія не знає куди… – Він довго й уважно вдивлявся в Звенигору пильним поглядом. Потім спитав: – А ти, козаче, приїхав сюди, часом, не для того, щоб викупити Нестора?

– Так, – безнадійно махнув рукою Арсен. Невільники враз загаласували:

– То викупи нас!

– Синку, вік бога молитимемо за тебе!

– Все майно віддамо, коли прибудемо додому… Всі, наче чмовиніііись, упали на коліна. Арсен аж сторопів і розгублено глянув на спагію.

– Чого вони? – спитав той здивовано.

– Просять, щоб я викупив їх.

– Ну, й що ж ти вирішив? Бачиш, який товар? Куііуй! Для мене вони – зайві роти. їдять як не в себе! А роботи з них – катма!

Хоч вішай або топи клятих!.. Але не думай, що дешево продам. Видно, вони тобі для чогось потрібні…

Невільники, мабуть, розуміли, про що йдеться, бо, почувши останні слова господаря, заволали: – Викупи нас, чоловіче добрий! Викупи!

– Нестора однак не знайдеш, а ми християни, земляки…

– Синку, зглянься на наші муки! Май добре серце! Ми віддамо тобі твої гроші, коли повернемося додому!

Арсен з жахом дивився на благаючі очі, на сухі струджені руки, на довгі сиві бороди. Що робити?.. Йому було нелегко вирішити це питання. Почуття було таке, ніби в грудях забилося раптом двоє сердець, – в одному заскімлила жалість до цих нещасних мучеників, а в другому – твердо, мов камінець, замуляло почуття обов'язку. Невільників усюди багато – всіх не викупиш. А що скаже Сірко, коли довідається, що кошти витрачено не за призначенням, а на якихось чужих немічних людей?

Однак почуття жалю перемогло. «Не везти ж гроші додому. Краще здобути волю цим бідолахам».

– Скільки хочеш за них, ага?

Турок перестав морщитись від болю. В його очах враз блиснули пожадливі вогники.

– За всіх – п'ятсот курушів.

– Це багато. Двісті. І ні куруша більше!

Арсен прикинув, що, навіть якщо він заплатить і п'ятсот, у нього ще залишиться досить грошей, аби викупити при нагоді і Нестора.

Однак поторгуватися треба, бо турок загилив зверх міри. Тому повторив твердо:

– І ні куруша більше!

– Діла не буде! – затявся спагія. – Ти хочеш мене обманути, гяуре!

– Яким чином? Хіба на базарі за це дрантя дадуть більше?

– Якщо ти купуєш, то вже розраховуєш на якийсь бариш.

– Авжеж розраховую. Тому і не даю більше.

– Ну, чотириста мусиш дати.

– Двісті п'ятдесят. Це моє останнє слово.

– Ти хочеш пограбувати мене, невірний собако! – вигукнув спагія, але без особливої злоби. Крізь припухлі повіки гостро, мов буравчики, свердлили молодого покупця хитрі коричневі очиці. – Гаразд, давай!

– Пиши купчу і папір про звільнення! І поспішай – я маю зовсім мало часу!

Через годину спагія виніс папери, а Арсен відлічив гроші. Сторож відімкнув замки кайданів, і невільники зі сльозами радості кинулися до свого визволителя. Кожен намагався обняти його, поцілувати руку. Дід з чорними очима притис Арсена до грудей.

– Синку, – шепотів крізь схлипування, – тепер ти найрідніша людина для Івана Крука… Будеш у Чигирині – не обминай моєї хати…

– А я з Корсуня…

– А я з Брацлава…

Кожен навперебій запрошував до себе. І Арсен з гіркотою подумав, що додому і їм, і йому ще далека дорога. На ній багато і явних, і потаємних небезпек. І хто зна, коли вони досягнуть своєї тихої пристані, свого затишного, рідного кутка…

Вивівши дідів із села, він віддав їм папери і сказав: