ПОСОЛ УРУС-ШАЙТАНА

– Так, бия ее до победа! – почулося у відповідь. З кущів вийшли два гайдуки. Один з них був велетень Ганчо. Подали Драганові руки і запитально глянули на його супутників. Драган коротко пояснив, хто вони, і додав:

– Ми поспішаємо до воєводи Младена.

– Щось трапилось?

– Так, дуже важлива справа.

Сивовусий гайдук кивнув своєму товаришеві, довгорукому велетневі, що стояв збоку.

– Ганчо, проведи їх до Петкова.

Ішли мовчки. Вже сутеніло, коли добралися до невеликого гірського села, що причаїлося в глухій ущелині серед лісів. Ганчо щосили загрюкав в одні ворота тупим кінцем списа. Оглядове віконце у брамі відчинилось, і звідти долинув сердитий голос:

– Хто там? Чого треба?

– Відчини, Савчої Це я… хіба не впізнав? – сказав Ганчо і гримнув: – Та не кричи дуже! Розкричався!

Ворота розчинились, і стомлені подорожні зайшли на тісне, вимощене камінними плитами подвір'я. Посередині сірів чималий будинок. Сторож Савчо поволі поколивав до нього і незабаром вийшов з похмурим чолов'ягою, зарослим по самі очі чорною бородою.

– Хто такі? – спитав чолов'яга. – В якій справі? Я кмет Петков.

– Ми хочемо бачити воєводу Младена, – виступив наперед Драган. – У мене важливі вісті для нього. Дайте нам їсти і коней, щоб доїхати до Чернаводи!

– Чекай, чекай, їхати не треба. Воєвода у мене. Ви його зараз побачите.

Господар завів їх до світлиці, великої похмурої кімнати, посередині якої стояв незграбний смерековий стіл. Попід стінами – широкі лави, покриті шкурами і килимами. На стінах – зброя: шаблі, ятагани, луки з сагайдаками, рушниці-яничарки та два боздугани з міцними ремінними шлейками на руків'ях.

На столі, у високому мідному підсвічнику, горіла воскова свічка. Тут же стояли миски зі стравами, чарки і череп'яна сулія з вином.

За столом сидів тільки один чоловік. Драган шанобливо вклонився:

– Здравей, воєводої

Арсен прикипів поглядом до цієї незвичайної людини, про яку так багато розповідав Я куб. Так ось який воєвода! Скоріше середній на зріст, обличчя вродливе, бліде. Густе хвилясте волосся зачесане назад, по ньому іскриться срібляста паморозь.

Воєвода рвучко схопився з місця, підняв вгору підсвічник.

– Ти, Драгане? Що трапилося? Чому ти тут?

– Біда, воєводо. Сафар-бей спалив колибу Момчила, а самого господаря забрав з собою. Боюсь…

Драган раптом замовк і сумно глянув на Марійку. В дівчини затремтіло підборіддя. Воєвода поспішив загладити промах хлопця.

– Будемо сподіватися на краще. Коли схопили Момчила?

– В суботу.

– Отже, Сафар-бей досі в Сливені, якщо не робить інших безчинств по дорозі. Ну що ж, ми дізнаємося про все і постараємося визволити Момчила.

– Спасибі, воєводо, – прошепотіла Марійка і, знесилена, опустилася на лаву.

– Господарю, – звернувся воєвода до кмета Петкова, – запрошуй другарів до вечері.

Кмет пвдсунув лаву до стола. Всі посідали, почали їсти.

– Ти не з балканджіїв, друже? – перегодя запитав воєвода Арсена. – Я щось не пам'ятаю твого обличчя.

– Я козак, бай Младене… З України, – відповів Арсен. – Ми тікали з турецької неволі разом з Якубом…

– Яким Якубом?

– Вашим другом по медресе Якубом Махмет-агою…

– Що-о? Ти знаєш Якуба Махмет-агу?

– Так, він мій друг.

Воєвода рвучко підвівся з-за столу. Його бліді щоки порожевіли від хвилювання.

– Подумати! Стільки років я не мав звістки про Якуба – і ось на тобі! Виявляється, він живий-здоровий і тікає разом з козаком-руснаком з турецької неволі!.. Дивина!.. Друже, ти мусиш негайно розповісти мені все, що знаєш про Якуба!

– Розповім, бай Младене, – підвівся Арсен, – але тільки наодинці. Я маю для вас ще інші важливі вісти

Воєвода проникливе подивився на козака і раптом зблід. Неймовірна думка вразила його в серце.

– Ти хочеш сказати, що… Стривай! Ми підемо зараз звідси. Петков, проведи нас у свою опочивальню.

Голос воєводи затремтів. Кмет Петков підозріло подивився на незнайомця, обмацуючи поглядом кожну складку одягу, ніби хотів пересвідчитися, чи немає там зброї.

– Бай Младене, але…

– Не думай нічого поганого, Петков. Проведи нас. Кмет провів їх до невеликої кімнати, що служила йому за спальню, засвітив свічку і, підкоряючись твердому поглядові воєводи, з великою неохотою вийшов і причинив за собою двері.

– Ти знаєш щось про мого сина, друже? – спитав воєвода, стискаючи Арсенові руку.

– Ні. Про Ненка ми з Якубом нічого не знаємо.

– Тоді що ж ти маєш мені сказати?

– Златка жива. Ми прибули з нею в Болгарію. Воєвода схопився рукою за серце.

– Златка! Моє дитя! – прошепотів задихаючись. – Де ви її З Якубом залишили?

– І Якуба, і її захопив Сафар-бей.

– Що?

– Разом з Момчилом. Якуб видає її за свою доньку.

– Їй загрожує небезпека?

– Не думаю. Якуб – турок…

– Це правда. Однак мала втіха. Треба негайно щось робити, щоб вирвати її з пазурів Сафар-бея!

– Я теж такої думки, – сказав Арсен.

– Ми зараз їдемо в Чернаводу!

Воєвода Младен не приховував хвилювання. Вийшовши в світлицю, зразу ж наказав кметові готувати коней на всіх.