Пригоди бравого вояки Швейка

- На мою думку, - сказав ще третій вояк, - найкраще взяти кусень дернини, але густої, цілини. Вирізати спорий шматок, прив’язати гарненько де треба і тоді пакуй кулю, хоч би навіть австрійську. Тоді куля зробить тільки чистеньку дірку. Російська куля обтовкається в цівці і може бути шкідлива.

- До мене писав брат з лічниці, з італійського фронту, - відізвався якийсь голос з-поза корча, - що там вояки роблять собі це за допомогою каменів. Кладуть руку на однім камені, а другим каменем товчуть щосили. Мій брат пише, що так собі погаратав ліву руку, що ледве нею володіє. Але щоби таке собі зробити, на це треба мати сильний характер.

- Що ви таке базікаєте? - сказав ще один вояк. - Чи ви гадаєте, що нам конечно мусить щось злого статися? Абсолютно ні! Не стріляйте в ніякому разі, ось що. Ані одного пострілу. Я був вже на фронті п’ять місяців, але не стрілив ані разу. Не стріляй ти, то не буде стріляти тамтой! Не вбивай сам, то не будеш вбитий і не будеш скалічений.

Швейк слухав уважно цього голосу, який йому не дуже сподобався. Хотів щось заговорити до того вояка, але в тій хвилині надійшов оберлейтенант Лукаш, який побалакав щось з ординарцем капітана Заґнера і видав команду:

- Вперед! За мною!

Шрапнелі перестали падати, стрілянина притихала. Розстрільна перевалила через леваду і через одні гони поля стала вибігати на широке узбіччя. На вершку цього узбіччя побачили вояки нову картину війни: цілий вал російських трупів. Австрійського трупа не було там ані одного, бо команда розумілася на справі і видала відповідний розпорядок, щоби своїх трупів негайно прибрати.

Доки вояк не бачив цілої дійсности власними очима і безпосередньо в битві, доти з’ясовували йому війну так, як це роблять на ярмарочних картинах, на яких гинуть тільки неприятельські вояки. Наші вистрілюють їх, мов шпаків, виколюють баґнетами, женуть, січуть, рубають, гонять перед собою, мов отару баранів… Але самі ці рубаки дивним дивом виходять без ніяких втрат, так гейби неприятель не мав ні крісів, ні баґнетів. Ціла хмара ангелів-хоронителів стоїть за кожним австрійським вояком, бо за них буцімто молиться у Відні старенький монарх…

Купа російських трупів лежала обдерта з чобіт, горілиць, лицем до землі і на боці, як попало, а їхні вишкірені зуби і чорніючі обличчя мали додати відваги австрійським воякам.

Швейк аж затрясся, побачивши купу трупів, а відтак приглянувшись їм ближче, сказав до волонтера Марека:

- Я певний цього, що закопають їх так без усього і навіть не посиплють вапном. А чейже воякові належиться за його відвагу глибша могила і вапно…

На це відповів йому Марек словами, які торкалися зовсім іншої справи:

- Добре є або намочити кусень шмати, або взяти кусень дерну. Мені снилося, колєґо Швейку, що я був вдома на відпустці. Мати наварила кнедлів з черешнями і подавала їх на стіл, а в тій хвилині приходить до світлиці послугачка і каже:

- Пані Марекова? А де ваш син? - Бо мене з-поза макітри кнедлів зовсім не було видно. Тоді я відізвався, а послугачка підходить і каже:

- А з вами, паночку, що діється? А хто ж то вигадав так довго сидіти на фронті? Усі порядні вояки є вже або в Росії, або в лічницях. Чейже самі одні не дасте неприятелеві ради…

Чи віриш ти, колєґо Швейку, що сни походять від Бога? Бо я вірю. Мені, знаєш, ця війна зовсім не подобається. Я чую, що я по смерти ходив би і лякав би людей, коли б мене поховали нагого й босого.

Швейк, зворушений страшною картиною війни, відповів так, що ні пришити, ні прилатати:

- Господь врозумлює людей всяко. Щодо того дерну, то не знаю, але здається мені, що мокра шмата була б добра. Таку шмату можу тобі намочити, а відтак відведу тебе на перев’язочний пункт.

На самім гребені узбіччя ріс рідкий березовий гай. Коли лава вояків до нього дійшла, Швейк аж крикнув зі здивування. В тім гаю було повно війська. Були там прусаки, гонведи, босняки, піші драґуни, кілька відділів з метачами мін, гусари і маса піхоти з різних прерізних полків. Батальйон затримався перед босняками, а ті привітали свіжих товаришів словами: - Єбем ті душу! Буде штурм, буде рум. Без руму нема штурму.

З фронту доходив пекельний галас стрілянини і торохтіння скорострілів. Російська артилерія знов відізвалася і стала сипати шрапнелями, але досить рідко і нешкідливо.

- Не мають вже муніції, - шептав на вухо лейтенант Дуб оберлейтенантові Лукашеві. - І сьогодні знов будуть москалики брати ноги за пояс. Підемо за ними, мов буря…

- Ба, - сказав недовірливо оберлейтенант Лукаш, - ще не знати, як воно буде. А може ще доведеться нам йти на баґнети? Швейку! - сказав Лукаш, обернувшись назад, - а не забудьте, що ви є ординарцем, і держіться близько мене. А ти, Балоуне, драбе один, пильнуй добре моїх консерв, щоб не пропали у твоїм бездоннім шлунку. Тям, що коли б я вийшов ранений, то поїдеш зі мною додому.