Читаем Пригоди бравого вояки Швейка полностью

Це була своєрідна підготовка, правда, не дуже то й трагічна, але все ж таки повчальна. Бо, коли мали той ґуляш роздавати, прийшов наказ «По вагонах!», і ешелон повезли далі на Мішкольц*. Але й там ґуляшу не роздавали, бо на другій колії стояв поїзд з російськими полоненими, а тому солдатів не випускали з вагонів. Зате їм залишали вільне поле для фантазії, що ґуляш роздаватимуть аж тоді, коли вони зійдуть у Галичині з поїзда. Тоді однак визнають ґуляш не придатним до вживання і виллють його.

Отже, ґуляш повезли на Тісалок, Зомбор*, і коли вже ніхто не чекав, ешелон зупинився у Новому Місті під Шіатором*, де під котлами знову розпалили вогонь, розігріли ґуляш і, нарешті, роздали.

Станція була переповнена людьми. Спочатку мали відправити два поїзди з амуніцією, за ними два ешелони артилерії і поїзд з понтонними загонами. Взагалі, можна сказати, тут зібралися поїзди з військами всіх можливих видів зброї.

За вокзалом гонведи-гусари «обробляли» двох польських євреїв, відібрали у них кошик з горілкою і замість плати, будучи в доброму настрої, періщили їх по пиці. На це, очевидно, мали дозвіл начальства, бо поблизу стояв їхній ротмістр і мило усміхався, поглядаючи на цю сцену. В той час за складом інші гонведи-гусари залізли під спідниці чорнооких доньок побитих євреїв.

На станції стояв також поїзд, в якому везли на фронт літаки. Поруч, на другій колії, стояли платформи, навантажені рештками того, що колись було літаками і гарматами, але тепер являли собою лише купи брухту: підбиті літаки, розірвані дула гармат. Тоді, коли все міцне і нове їхало туди, в гори, ці рештки слави поверталися в тил для ремонту і реконструкції.

Поручник Дуб, затесавшись поміж солдатами, які зібралися навколо розбитих гармат і літаків, пояснював, звичайно, що це воєнні трофеї. Але раптом він помітив, що недалеко від нього в центрі іншої групи солдатів стоїть Швейк і щось розповідає. Наблизившись, він почув самовпевнений голос Швейка:

- З якого боку не глянь - це все ж таки воєнні трофеї. Воно, правда, на перший погляд декому буде трохи дивно, коли прочитає на лафеті К. u K. Artilleriedivision1, але це напевно тому, що та гармата спочатку потрапила до рук росіян, і нам довелося її знову відбивати, а такі трофеї набагато цінніші, бо… бо, - продовжував Швейк у захваті, коли вздрів поручника Дуба, - ми нічого не повинні лишати в руках ворогів. Воно так, як з Перемишлем або з тим солдатом, у якого під час бою ворог вирвав польову фляжку. Це було ще за наполеонівських воєн. Отож, солдат уночі пішов до ворожого табору і приніс свою фляжку назад, причому ще заробив на цьому, бо якраз на ніч ворогам роздали горілку.

Поручник Дуб тільки й сказав:

- Ви, Швейку, краще забирайтесь геть, щоб я вас тут удруге не бачив!

- Згідно з наказом, пане лейтенанте. - І Швейк пішов до інших вагонів, доповнивши свою промову такими словами, що коли б поручник Дуб їх почув, він би напевно зі злості вистрибнув із мундира, хоч це були зовсім невинні слова з Біблії:

- Ще трохи і будете мене бачити, і знову ще трохи, і вже мене не побачите.

Поручник Дуб був настільки дурний, що коли Швейк пішов геть, знову звернув увагу солдатів на підбитий австрійський літак, на металевому крилі якого було чітко означено «Wiener Neustadt»2. - Цей російський літак ми підбили біля Львова, - сказав поручник Дуб.

____________________

1 Цісарсько-королівський артилерійський дивізіон (нім.).

2 Вінер-Нойштадт (місто в Австрії).


Ці слова почув надпоручник Лукаш, що проходив поблизу, підійшов до юрби і голосно додав:

- При цьому обидва російські пілоти згоріли.

Потім, не промовивши ані слова, покрокував далі, вилаявши про себе поручника Дуба тварюкою.

Пройшовши повз кілька вагонів, Лукаш побачив Швейка і вирішив його обминути, бо по виразу Швейкового обличчя було видно, що в нього багато зібралося на серці і він аж гопки плигає - хоче все це викласти надпоручникові.

Швейк попрямував просто до нього:

- Ich melde gehorsam, Kompanieordonanz1 Швейк просить дальших наказів. Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я вже шукав вас у штабному вагоні.

____________________

1 Голошу слухняно, ротний ординарець… (нім.).


- Слухайте, Швейку, - прошипів надпоручник Лукаш. - Ви знаєте, хто ви такий? Ви вже, мабуть, забули, як я вас назвав?

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я такого не міг забути, бо я не якийсь там волонтер Желєзний… Ще задовго до війни ми стояли в Карлінських казармах, і був у нас полковник, чи то Флідлер фон Бумеранґ, чи якийсь інший «ранґ».

Надпоручник Лукаш мимохіть посміхнувся з цього «ранґ», а Швейк розповідав далі:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Ад
Ад

Анри Барбюс (1873–1935) — известный французский писатель, лауреат престижной французской литературной Гонкуровской премии.Роман «Ад», опубликованный в 1908 году, является его первым романом. Он до сих пор не был переведён на русский язык, хотя его перевели на многие языки.Выйдя в свет этот роман имел большой успех у читателей Франции, и до настоящего времени продолжает там регулярно переиздаваться.Роману более, чем сто лет, однако он включает в себя многие самые животрепещущие и злободневные человеческие проблемы, существующие и сейчас.В романе представлены все главные события и стороны человеческой жизни: рождение, смерть, любовь в её различных проявлениях, творчество, размышления научные и философские о сути жизни и мироздания, благородство и низость, слабости человеческие.Роман отличает предельный натурализм в описании многих эпизодов, прежде всего любовных.Главный герой считает, что вокруг человека — непостижимый безумный мир, полный противоречий на всех его уровнях: от самого простого житейского до возвышенного интеллектуального с размышлениями о вопросах мироздания.По его мнению, окружающий нас реальный мир есть мираж, галлюцинация. Человек в этом мире — Ничто. Это означает, что он должен быть сосредоточен только на самом себе, ибо всё существует только в нём самом.

Анри Барбюс

Классическая проза
Рикша
Рикша

Незамысловатая и печальная история жизни пекинского рикши Сянцзы по прозвищу Верблюд воспроизведена в романе с таким богатством жизненных обстоятельств и подробностей, с таким проникновением в психологию персонажей, на которые способен лишь по-настоящему большой писатель, помимо острого глаза и уверенного пера имеющий душу, готовую понимать и сострадать.В романе раскрылся специфический дар Лао Шэ как певца и портретиста своего родного города. Со страниц «Рикши» встает со всеми его красками, звуками и запахами древний, во многом уже исчезнувший и все-таки вечный Пекин, его переулки и дворы, его обитатели всех профессий и сословий с их неповторимым говором, с их укладом и вкусами. Существует несколько редакций романа. В настоящем издании впервые приводится перевод первоначальной.

Лао Шэ , Лао Шэ

Проза / Классическая проза