Пригоди Тома Соєра

- їй-богу, не знаю, тітонько Поллі. Коти завжди таке виробляють, коли їм весело.

- Он як, справді?

Щось у тітчиному тоні змусило Тома насторожитися.

- Так, тітонько. Тобто це я так гадаю.

- Ти так гадаєш?

- Так, тітонько.

Стара нахилилася. Том стежив за нею з цікавістю і тривогою. Але розгадав її намір надто пізно. З-під покривала по-зрадницькому стирчав кінчик ложки. Тітка Поллі взяла її і показала Томові. Він кліпнув очима й похнюпився. Тітка підняла його з підлоги в звичний спосіб - за вухо - і добре стукнула по голові наперстком.

- Ну, добродію, то навіщо було отак мучити бідолашну безсловесну тварину?

- Та я... я просто пожалів його... В нього ж немає тітки.

- Немає тітки? Що за дурниці? До чого тут тітка?

- А до того. Якби він мав тітку, вона б сама йому допекла, випалила б усі нутрощі й не подумала навіть, що це ж їй не людина!

Тітку Поллі раптом боляче вкололо сумління. Усе постало перед нею в іншому світлі: те, що було жорстокістю щодо кота, могло бути жорстокістю й щодо хлопця. Вона полагідніла й відчула жаль. Очі її зволожились, і, поклавши руку Томові на голову, вона тихо мовила:

- Я ж хотіла тобі добра, Томе. А потім, Томе, воно й справді пішло тобі на користь. [88]

Том серйозно подивився на неї, але в очах його майнула ледь помітна посмішка.

- Я знаю, що ви хотіли мені добра, тітонько, але ж і я Пітерові так само. І йому це теж пішло на користь. Я ще ніколи не бачив, щоб він таке витинав...

- Ой, іди вже, Томе, поки ти знов мене не розсердив. І спробуй усе-таки стати нарешті пристойним хлопчиком. А мікстуру можеш більше не пити.

Том прийшов до школи заздалегідь. Останнім часом таке незвичне явище спостерігали там щодня. І ось тепер, замість того, щоб бігти гратися з товаришами, він тинявся коло шкільних воріт - теж як і щодня. Товаришам він казав, що нездужає, та й з вигляду скидалося на те. Він удавав, ніби дивиться куди завгодно, тільки не туди, куди поглядав насправді,- на дорогу, що вела до школи з містечка. Незабаром на тій дорозі з'явився Джеф Тетчер, і обличчя Томове проясніло; та в наступну мить, придивившись краще, він похмуро відвернувся. Коли Джеф підійшов, Том заговорив до нього, обережно наводячи на згадку про Беккі, але той телепень так і не зрозумів його натяків. Том став чекати далі, сповнюючись надією щоразу, як ген на дорозі показувалося тріпотливе дівоче платтячко, і проймаючись ненавистю до його власниці, коли виявлялося, що тоне вона. Нарешті дівчатка перестали з'являтися на дорозі, і Том зовсім занепав духом; він побрів до ще порожнього класу й сів на своє місце страждати. Та ось у воротах майнуло ще одне платтячко, і серце Томове радісно стрепенулося. А в наступну мить він був уже надворі й шалів, наче індіанець: голосно кричав, реготав, ганявся за хлопцями, перестрибував через паркан, ризикуючи скрутити собі в'язи, ходив колесом, стояв на голові,- одне слово, являв себе справжнім героєм, весь час нишком позираючи, чи бачить усе те Беккі Тетчер. Та вона начебто нічого не помічала й ні разу навіть не глянула в його бік. Невже вона досі не побачила, що він тут?.. І Том заходився вершити свої подвиги ближче до неї: з войовничими індіанськими покликами носився навколо, здер з якогось хлопця шапку й закинув на дах, увігнався в гурт хлопців, розштовхав їх навсібіч і сам простягся під носом у Беккі, мало не збивши її з ніг,- а вона відвернулася, задерла носика, і він почув її слова:

- Пхе! Дехто тільки те й робить, що викаблучується, і думає, це дуже цікаво!

В Тома спалахнули щоки. Він підвівся з землі й понуро поплентався геть, розчавлений і прибитий. [89]

Розділ XIII

Тепер Том зважився остаточно. Душу його сповнювали чорна журба і відчай. Усі його покинули, казав він собі, друзів у нього немає, ніхто його не любить, а от коли побачать, до чого вони його довели, то, може, ще й пошкодують; він же намагався бути хорошим і шануватися, але йому не дали, і якщо вже всі вони так хочуть його позбутися, хай буде так, і хай вони потім звинувачують його - чом би й ні? Хіба самотній, покинутий друзями має право нарікати? Авжеж, кінець кінцем вони змусили його ступити на злочинний шлях. Він просто не має іншого вибору.

Том зайшов уже далеко по Медоу-лейн, і шкільний дзвоник, що скликав учнів після перерви, ледь чутно долинав до нього. Том аж схлипнув, подумавши про те, що більш ніколи, ніколи не почує цього знайомого дзенькоту; яка тяжка доля, але він не сам обрав її - його прирекли на поневіряння в чужому, холодному світі, і він мусить скоритися, але він прощає їм усім... Том захлипав голосніше й частіше.

І саме тоді він зустрів свого щирого, задушевного прия теля Джо Гарпера - теж із зажуреними очима і, як видно, з таким самим великим і зловісним наміром у душі. От уже достоту «зійшлися дві душі в єдиній думі». Том, хлипаючи і втираючи очі рукавом, почав розповідати про те, що вирішив утекти з дому, де з ним так жорстоко поводяться й не мають до нього ані крихти співчуття, і безповоротно податися світ за очі; а наприкінці попросив Джо, щоб той його не забував.