Принц Ґаллії

— Таке ще скажеш! — пирхнув Ернан. — Все, що я хотів, то це викрити зловмисників.

— А хіба підслуханої тобою розмови було недостатньо? Чому ти не прийшов тоді до мене… ну, якщо не до мене, то до Марґарити, або ж до її батька, і…

— І зробив би звичайнісінький донос, — з непідробним обуренням перебив його Ернан. — Як лакей, що випадково підслухав панську розмову. А дзуськи! Я не донощик. Я жирний кабанисько, згоден, але не донощик. Я вчинив так, як вважав за краще: дозволив змовникам підготувати злочин, тим часом збирав докази їхньої провини, дізнався імена спільників… До речі, про спільників. Один з них, брат Ґаспар, колишній домініканець, колись служив у королівській скарбниці, потім його звинуватили в підробці підписів і печаток, він ледве не позбувся голови і був засуджений на довічне ув’язнення, але за півтора року, рівно два тижні тому, його звільнили під поруку Александра Біскайського.

— Чорт! — вилаявся Філіп.

— Отож-то й воно. І тепер допиті цей підроблювач документів розповість багато цікавого, чого не міг знати ще позаминулого тижня. Гадаю, він підробив кілька листів, записок чи документів, покликаних скомпрометувати певну особу, найімовірніше барона Гамільтона. Можливо, їх має підкинути ґраф Біскайський десь серед принцесиних паперів у королівському палаці, а може, вони будуть у Рікарда Іверо, коли він піде вбивати Марґариту.

— А що як він вже пішов? — стривожено спитав Ґастон.

— Ні, — заспокоїв його Ернан. — Цієї ночі пані Марґарита може спати спокійно. Замах відбудеться завтра.

— Ти впевнений?

— Я переконаний.

— І на якій підставі?

— Ну, по-перше, Рікард Іверо зараз п’яний у дим і до ранку не прочумається. Я сам напував віконта, отож за його недієздатність ручаюся.

— А що по-друге?

— По-друге, Рікард Іверо сам признався мені, що замах відбудеться завтра вночі.

— Правда?

— Он як?

— І що ж він сказав?

Останнє запитання, єдино змістовне, належало Філіпові.

— Коли я побачив, що віконт втрачає над собою контроль, — оповідав далі Ернан, — я завів з ним розмову про Марґариту. Він відразу ж почав плакатися мені в жилетку, твердив, яка вона жорстока, безсердечна, збочена. Потім бовкнув щось про плаху, потім про сокиру і по секрету повідомив, що завтра вночі станеться таке, від чого ми всі здригнемося. Після цього він остаточно впав у безпам’ятство.

— Зрозуміло, — сказав Філіп, трохи остигнувши. — Та все ж…

— Не турбуйся. Про всяк випадок я поставив Жакомо охороняти покої принцеси. Він сховався в ніші під сходами і до ранку очей не спускатиме з її дверей. Тож сьогодні вона в цілковитій безпеці.

— І на тім спасибі, — знову пробурчав Ґастон. — Заспокоїв…

— Я хіба одного не розумію, — озвався Сімон. — До чого тут сокира, про яку говорив віконт Іверо? Він що, збирається зарубати принцесу?

Д’Альбре спрямував на свого зятя такий погляд, ніби чекав, що той ось-ось має перекинутися на віслюка.

— І за кого я тільки видав мою єдину сестру! — скрушно промимрив він.

Сімон густо почервонів і похнюпився.

— Будь-якого злочинця не полишає думка про покарання, — зглянувся на нього Філіп. — Це стає його нав’язливою ідеєю. Тому Рікард Іверо і варнякав про плаху з сокирою. Він чудово розуміє, щó чекає його в разі викриття… Гм… — Тут на його обличчі відбився сумнів.

— Що означає твоє „гм“? — пожвавився Ернан. — Що там у тебе?

Філіп трохи повагався, потім зітхнув:

— Гаразд, розповім. Тільки утримайся від своїх кпинів, Ґастоне, попереджаю тебе… Учора, як ви вже знаєте від Ернана, я провів ніч з Марґаритою. Однак запросила вона мене зовсім не для того.

— А для чого?

— Щоб вилити мені свою душу…

— Та ну! І як же вона це робила? Либонь, пальчики оближеш після такого виливання душі.

— Припини, Ґастоне! — гарикнув Ернан. — Тебе ж по-доброму просять притримати язика. Ще одне слово, і дам тобі щигля. Продовжуй, Філіпе.

— Тому я не стану переказувати всю нашу розмову, а лише коротко повідомлю те, що стосується справи. Отже, перше. Марґарита вирішила вийти заміж за ґрафа Шампанського…

— Щиро йому співчуваю, — вставив Ґастон і негайно отримав від Шатоф’єра обіцяного щигля.

— Але, — продовжував Філіп, — любить вона свого кузена Іверо.

— Що ти кажеш! — це вже не стримався Ернан. Вражений почутим, він не звернув ніякої уваги на щигля, яке не забарився повернути йому Ґастон. — Вона його любить?

— Гаразд, скажу інакше: він їй дуже дорогий. Та коли хочете знати мою власну думку, то після вчорашньої розмови з Марґаритою я переконаний, що вона справді закохана в нього і дуже хоче помиритися з ним. Однак він відкидає будь-які компроміси і твердо наполягає на шлюбові, як неодмінній умові примирення.

— Нічого не розумію, — знизав плечима Сімон. — Якщо вона закохана в віконта Іверо, чому тоді виходить за ґрафа Шампанського?

— Я також не розумію, — щиро визнав Філіп. — Вчинки жінок часто не піддаються ніякому лоґічному поясненню. І тому я не впевнений, що Рікарда Іверо чекає страта чи, хоч би, в’язниця.

— А що, по-твоєму, подружнє ліжко? — уїдливо спитався Ґастон.