Принц Ґаллії

Зловмисник завмер і кілька секунд почекав. Ніякої реакції на прочинені двері не було. Тоді він ширше відчинив їх. Сімон квапливо відступив убік і сховався в тіні. Зловмисник застережно підняв пальця і вкрадливою ходою ввійшов до спальні.

На нічному столику біля ліжка горіла свічка. У ліжку долілиць лежала вкрита до плечей дівчина; її пишне темно-каштанове волосся віялом розсипалося по ковдрі та подушках.

Зловмисник зупинився посеред спальні і вдоволено осміхнувся. Його права рука потяглася до пояса, де висів короткий кинджал. Аж це між лопаток йому кольнуло щось гостре, а в лікоть мертвою хваткою вчепилися чиїсь сталеві пальці. У той же момент з-за запони ліжка виглянула білява Філіпова голова.

— Отакої! — вражено промовив він. — Це ж треба, які люди вшанували нас своїм візитом…

Дівчина, що лежала в ліжку, швидко перекинулася на бік, щоб глянути на зловмисника… і раптом її красиве лице спотворила гримаса непідробного жаху. Широко розкриваючи рот, вона судомно хапала повітря, ніби видобута з води риба. Зіниці її очей розширилися майже на всю райдужну оболонку.

— Гра скінчена, доне Фернандо, — пролунав за спиною зловмисника голос Шатоф’єра. — Ім’ям вищої справедливості ми арештовуємо вас за спробу вбивства пані Жоанни Наваррської, ґрафівни Біскайської.

— Боже! — з невимовним болем у голосі прошептала Бланка, щойно до неї повернулася здатність говорити. — Боже милостивий! Мій брат — убивця!…

Розділ LVI

Рікард Іверо

Тібальдові якраз снилося, що він силкується надягнути на себе наваррську корону, але величезні гіллясті роги заважають йому це зробити, коли в його віщий сон увірвався гучний стукіт у двері і стривожений дівочий голос, що говорив:

— Прокидайтеся, кузино! Та прокиньтеся ж, нарешті!

Тібальд розплющив очі. У кімнаті панувала непроглядна пітьма — увечері, перш ніж лягти в ліжко, вони зачинили на вікнах віконниці і запнули їх шторами.

— Кузино! — правив своєї ніжний голосок з-за дверей. — Я знаю, що ви тут. Відгукніться ж!

Марґарита, що лежала в Тібальдових обіймах, прибрала голову з його плеча і відкинулася на подушку.

— Е-и, аей? — позіхаючи, промовила вона, що, либонь, мало означати: „Це ви, Адель?“ — Що вам треба?… До речі, котра година?

— По-моєму, початок дванадцятої…

— То якого ж дідька…

— Кузино! — схвильовано перебила її ґрафиня де Монтальбан. — Сталося щось жахливе! Я… О, Господи!… Це жахливо!

— Що скоїлося?

— Кузен Іверо… Його побили.

— Рікарда?! — Марґарита миттю сіла в ліжку, звісивши ноги на підлогу, і заходилася на дотик шукати свій одяг. — Хто його побив? Як це трапилося?

— Я… я не знаю. Я недавно прокинулася… і не знайшла…

— От дідько! — роздратовано вилаялася Марґарита. — Я також не можу знайти! У вас є світло, кузино?

— Так, свічка.

— Тоді входьте. А ти, Тібальде, сховайся.

Двері прочинилися і до спальні прослизнула поспіхом одягнена ґрафиня де Монтальбан. У руці вона тримала запалену свічку в свічнику. Її розпатлане чорне волосся облямовувало неприродно бліде обличчя, зіниці очей були розширені від жаху, чуттєві губи тремтіли. Адель швидко поглянула на укритого по шию Тібальда, потім поставила на стіл свічку і звернула всю свою увагу на Марґариту.

Принцеса тим часом надягла коротку нижню сорочку і підібрала з підлоги панчохи.

— Розказуйте, кузино. Що ви знаєте?

Ґрафиня сіла на табурет і зітхнула.

— Недавно я прокинулася і не побачила… е-е… Я була не сама…

— Ви не побачили віконта де Біґора. Я знаю, кузино, ви були з ним. Що далі?

— Я трохи почекала, потім одяглася й пішла його шукати. Я розбудила лісника, і той сказав, що десь о десятій вони всі поїхали.

— Хто — вони?

— Панове де Шатоф’єр, д’Альбре і де Біґор.

— То це вони побили Рікарда?

— Я, далебі, не знаю. Але Сі… віконт де Біґор тут ні до чого. Він був зі мною, коли панове де Шатоф’єр і д’Альбре з кузеном Іверо подалися до лісу… Правда, спочатку вони ходили подивитися, як допитують злочинця…

— Якого злочинця?

— Я не знаю. Кажуть, у лісі схопили якогось розбійника і тут-таки, в підвалі, допитували його. З Санґоси спеціально був викликаний секретар міської управи, метр… він представився мені, але я забула його ім’я.

— Гаразд, біс з ними обома — і з тим розбійником, і з метром. Мене цікавить Рікард.

— В тім-то й річ, що цей метр, здається, безпосередньо зв’язаний з тим, що трапилося з кузеном Іверо.

— Нічого не розумію! — сказала Марґарита, натягуючи на себе сукню.

— І я нічого не розумію. — Не чекаючи, коли принцеса сама попросить її про це, Адель стала допомагати їй одягатися. — Коли я вирішила повернутися до кімнати і вже почала підійматися сходами, як раптом почула стогони…

— Це був Рікард?

— Так.

— Де він зараз?

— Там, де я його знайшла. У невеликій кімнаті під сходами.

— Він сильно побитий?

— Дуже сильно. Він був непритомний. За ним доглядав слуга — здається, особистий камердинер кузена Красунчика.

— Оце так!

— Але я не впевнена, там було досить темно. До того ж я розмовляла не з ним, а з метром… ага, пригадала! — з метром Ліворесом.

— І що він вам сказав?