Принц Ґаллії

— Пане де Сальседо, — повагом сказав Ернан, — ознайомте його високість з королівським указом.

Лейтенант розгорнув сувій, який тримав у руках, і рівним голосом зачитав:

„В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Ми, Альфонсо, з ласки Божої король Кастілії та Леону, дбаючи про благо держави нашої, прагнучи зберегти мир та спокій у королівстві нашому, ввіреному нам Богом, здійснюючи вище правосуддя і покладаючись на благословення Господнє:

за орґанізацію замаху на життя наше і гідність нашу з метою повалення законної королівської влади і узурпації престолу предків наших, засуджуємо брата нашого Фернандо Кастільського, ґрафа де Уельву, до смертної кари і наказуємо стратити його негайно й незабарно, за рішенням пана Ернана де Шатоф’єра, ґрафа Капсірського, який є виразником волі нашої і діє згідно з нашими розпорядженнями.

Місце, час і спосіб виконання вироку залишаємо на повний розсуд вищезазначеного пана ґрафа Капсірського, який у своєму виборі нічим не обмежений і вільний діяти так, як вважатиме за необхідне, і ухвалювати рішення лише в залежності від обставин, незважаючи на можливе недотримання деяких формальностей.

Це є наша королівська воля, що не може бути заперечена ніким з владик та суддів земних.

Альфонсо, король“.

Ернан відступив у бік, і лише тоді Фернандо побачив, щó було посеред майдану — ешафот! На обтягнутому червоною тканиною дерев’яному помості була встановлена плаха, на якій лежав дворучний з широким лезом катівський меч. Сам майстер заплічних справ стояв біля підніжжя сходів, що вели на ешафот, і, склавши на грудях руки, з олімпійським спокоєм позирав на свого найяснішого клієнта.

„То он що за звуки лунали вночі!“ — гаркнув хтось у голові Фернандо. Це ж споруджували ешафот! Для нього!…

Фернандо немов закам’янів, не в змозі поворушити хоч би пальцем. На його обличчі застиг вираз щирого подиву, упереміж з недовір’ям. Він уп’явся помутнілим поглядом у плаху з мечем; його очі заскляніли від жаху.

До Ернана підступив Ґастон.

— Здається, ти переграв, друже. Зараз його грець поб’є.

— Монсеньйоре, — звернувся Шатоф’єр до кастільського принца. — В указі короля, брата вашого, дозволяється стратити вашу високість яким завгодно чином на мій розсуд, а отже, й через відтинання голови від тулуба. Гадаю, цей спосіб якнайбільше відповідає вашому високому санові, але якщо ви дотримуєтеся іншої думки і хочете, щоб…

Він не договорив, бо тієї ж миті Фернандо врешті подолав заціпеніння і з несподіваною спритністю накинувся на нього. Проте Ернан не втрачав пильності і блискавичним ударом у груди відштовхнув принца від себе — той спіткнувся і впав. Згадавши про свої обов’язки, кастільські ґвардійці підхопили його й поставили на ноги.

— Це неправда! — закричав Фернандо таким неприємним верескливим голосом, що Ґастон аж сплюнув від огиди. — Неправда! Це не я, це Інморте! Він отруїв брата… Це він зробив, це не я! Він, він винен! Я тут ні до чого… Не чіпайте мене, відвезіть мене до брата, я йому все розповім… Ви не маєте права! Не треба…

— Що він таке верзе? — пробурмотів Ґастон, бліднучи. — Короля вже отруїли?!

— Виходить, що так, — незворушно відповів Ернан і знову звернувся до Фернандо, який, брикаючись і звиваючись, репетував: „Відвезіть мене до брата! Я йому все розкажу!“: — Коли це сталося? Коли донові Альфонсо дали отруту?

— На початку серпня… Не робив я цього…

— А хто?

— Трухільо, помічник головного виночерпія. Інморте його намовив… Це він, він! Я не намовляв…

— Повільнодіюча отрута, — прошептала ґрафиня і швидко підійшла до них. — Що це була за отрута? — спитала вона у Фернандо.

— Я… я нічого не знаю… Це все Інморте! Це він, він!…

— Коли має початися хвороба? — озвався Ернан.

— Я не… — Раптом в очах Фернандо спалахнули слабі вогники надії. — Я знаю, як допомогти братові! Везіть мене до нього! Я знаю протиотруту, я врятую його.

— Як? — скептично запитала ґрафиня. — Яку ви знаєте протиотруту?