Принц Ґаллії

— Атож, — погодився герцоґ. — Якраз тоді ти воював в Андалусії. — Раптом він хитро примружився і додав: — Бої, а в часи затишшя — гарненькі мавританочки. Де ж там було прислухатися до пліток!

Філіп почервонів.

„Отакої! — зачудовано подумав він. — Ґастон-другий знайшовся! Дивина, та й годі…“

— А щодо скандалу, — герцоґ знову прибрав серйозного вигляду, — то трапився він унаслідок того, що Інморте попросив у дона Александра принцесиної руки. Для свого сина, певна річ.

— Для Хайме де Барейро?

Герцоґ ствердно кивнув:

— Ґросмейстер звернувся до короля з цією безглуздою пропозицією під час офіційного прийому, в присутності багатьох блискучих вельмож і, що найприкріше, у присутності Марґарити. Дон Александр, звісно, був обурений…

— Ще б пак! Я честь — поріднитися з самим Вельзевулом.

— Не в тім річ, Філіпе. Досі наваррський король лояльно ставився до єзуїтів, чого я особисто не схвалюю. Проте він, як тобі, мабуть, відомо, вельми побожний і благочестивий.

— Занадто побожний, на мою думку, — зауважив Філіп. — До смішного благочестивий. Ось уже третій рік поспіль він замовляє всім монастирям Памплони щотижневі молебні за порятунок душі Марґарити, а ще повсякчас нацьковує на неї єпископа Франциско де ла Пенью з його святенницькими проповідями.

Герцоґ усміхнувся:

— Щодо молебна я тієї ж думки — це понад усяку розумну міру. Як на мене, краще б він спрямував своє благочестиве завзяття на викорінення єзуїтської зарази на своїх землях. Сподіваюся, що недавній інцидент примусив його замислитися, і він врешті перегляне своє ставлення до лицарів Серця Ісусова. Ну, справді, хіба ж це бачена річ, щоб шлюбу з принцесою, наступницею престолу, домагався покруч войовничого монаха і якоїсь селянки…

— Дочки дрібного лихваря, — зробив уточнення Філіп. — У Толедо кажуть, що мати ґрафа де Барейро була наполовину єврейка, наполовину мавританка.

— Тим гірше… Ні, подумати лишень, ґраф де Барейро! З боку тодішнього папи це був справжній ляпас всій європейській аристократії. Хай простить мене Господь, та на моє переконання, Інокентій П’ятий був не в своєму розумі, надаючи цьому покручеві ґрафського титулу.

— То що було далі? — нетерпляче спитав Філіп. — Що відповів король?

— А нічого.

— Як так?

— Він просто не встиг відповісти, замість нього відповіла Марґарита. Дон Александр збирався показати Інморте на двері, та принцеса випередила його.

— Уявляю, що вона сказала!

— Переказувати її слова не буду. Проте слова ще півбіди. Крім усього іншого, Марґарита відлупцювала Інморте.

— Відлупцювала?! — розсміявся Філіп. — Відлупцювала!… Певно, це було незабутнє видовище!

— Безсумнівно. Принаймні Інморте надовго запам’ятає своє сватання. Оскаженіла Марґарита вихопила з рук ґрафа де Сан-Себастьяна жезл верховного судді і заходилася гамселити ним ґросмейстера.

— Оце так! — пирхаючи зі сміху, мовив Філіп. — А що ж Інморте?

— Як ти розумієш, він потрапив у вельми скрутне становище. Варта й не думала вступатися за нього, а якби він чи його супутники застосували проти Марґарити силу, їх би негайно порішили. Отож ґросмейстерові не залишалося нічого іншого, як ганебно втекти. І що вже найкумедніше, принцеса переслідувала його на всьому шляху від тронного залу до найближчого виходу з палацу, гналася за ним, задерши спідниці вище колін, а коли почала відставати, щосили шпурнула жезл йому в спину.

Філіп відкинувся на спинку крісла і голосно зареготав. Герцоґ зачекав, поки він трохи вгамується, а коли Філіпів сміх перейшов у тихі схлипування, продовжив свою розповідь:

— Після цього інциденту Інморте заявив, що розцінює інцидент як образа, завдану в його особі всьому орденові, і збирається оголосити Наваррі війну.

— Ага! Тепер зрозуміло, навіщо йому знадобився цей спектакль зі сватанням. Він хотів спровокувати Марґариту до образливої витівки, щоправда, недооцінив її бурхливого темпераменту. А проте вона попалася на його гачок.

— Мені теж так здається, — сказав герцоґ. — Інморте можна назвати ким завгодно, тільки не дурнем. Роблячи цю абсурдну, сміховинну пропозицію, він, безумовно, розраховував на скандал, який дасть йому привід до війни. На щастя для Наварри, папський нунцій у Памплоні ні на мить не розгубився і рішуче застеріг Інморте від оголошення війни, загрожуючи йому санкціями з боку Святого Престолу. Ґросмейстер мусив скоритися, оскільки папа Павло не поділяє вельми прихильного ставлення своїх попередників до єзуїтів і вже тим більше не вважає їх передовим загоном воїнства Божого на землі. Де ж пак! За моєю інформацією, Святий Престол дуже стурбований стрімким зростанням могутності ордену Серця Ісусова, і папські нунції при всіх європейських дворах отримали таємне доручення з’ясувати, яка буде реакція світської влади на офіційне оголошення єзуїтів єретичною сектою і накладення Інтердикту[23] на всі три області ордену — Лузітанську, Марокканську та Острівну[24].

— Це буде мудре рішення, — схвально мовив Філіп. — Хоч і запізніле. Тепер єзуїти велика сила, і єдино лише Інтердиктом їх не упокориш.