Протистояння. Том 1

Ще поліцейський зауважив, що сам почувається добре, та щойно скінчиться зміна, вшиється к бісовій матері. Він чув, що до ранку військові перекриють траси 17, I-10 та 80, тож збирався взяти жінку, свого пацана, усі можливі припаси та засісти в горах, доки все мине. У нього там є хижа, і якщо хтось спробує підійти ближче ніж на тридцять ярдів, він прострелить йому голову.

Наступного ранку в Треска вже текло з носа, і він сказав, що його лихоманить. Посмоктуючи пальці, Ллойд згадав, що бідолаху аж тіпало від паніки. Треск кричав до кожного охоронця, щоб його забрали з камери, доки він зовсім не зліг. Поліцейські не зважали ні на нього, ні на решту в’язнів, які також розбурхалися й поводилися, наче голодні леви із зоопарку. Ось тоді Ллойд справді злякався. Зазвичай коридорами суворки завжди сновигало з двадцять гандонів. То як так сталося, що тепер по той бік ґрат лише чотири чи п’ять морд?

Того дня, двадцять сьомого числа, Ллойд почав з’їдати лише половину страв, що запихали до його камери, а залишки, якими б мізерними вони не були, ховав під матрац.

Учора Треск зненацька забився в конвульсіях. Обличчя стало чорним, як піковий туз, і він сконав. Ллойд тужно подивився на Тресків напівз’їдений обід, та дістати його ну ніяк не міг. У суворці було ще кілька охоронців, та до шпиталю вже нікого не носили, навіть геть хворих. Може, вони й у шпиталі помирали, і начальник вирішив не марнувати зусиль своїх підлеглих. По тіло Треска ніхто не прийшов.

Учора після обіду Ллойд вирішив подрімати, а коли прокинувся, у коридорах їхнього корпусу було порожньо. Вечерю не принесли. І тоді в крилі дійсно заревли, як у клітці з левами. Ллойдові не ставало уяви, щоб подумати, який би стояв галас, якби всі камери суворки були повні. Він не здогадувався, скільки в’язнів живі й досить жваві, щоб вимагати вечерю, та від луни здавалося, що чимало. Ллойд знав лише те, що праворуч на Треска злітаються мухи, а камера зліва порожня. Її колишнього мешканця, молодого балакучого негра, який спробував обчистити одну бабцю, та ненароком її прибив, уже кілька днів як забрали до шпиталю. Навпроти Ллойд бачив дві порожні камери та ноги одного чоловіка, який сів за те, що за дріб’язковою грою в покено[168] вбив своїх дружину та шурина. Очевидно, Вбивця Покено (так його прозвали) вийшов із гри за допомогою паска або, якщо ремінь забрали, штанів.

Пізніше того ж вечора, коли автоматика ввімкнула світло, Ллойд з’їв трохи квасолі, яку заховав два дні тому. Смакувало жахливо, та він однаково все з’їв, запив водою з унітаза, заповз на койку й притиснув коліна до грудей, проклинаючи Баца за те, що той вплутав його в таку халепу. Усе через Баца. У самого Ллойда не вистачило б амбіцій влізти в щось настільки серйозне.

Потроху в’язні перестали волати, і Ллойд здогадався, що не лише він заничкував трохи про всяк випадок. Та лишалося небагато. Якби він справді думав, що таке станеться, то сховав би більше. На задвірку його розуму чаїлося щось, чого йому не хотілося бачити. Було так, наче там розгойдувалися портьєри, а за ними щось ховалося. З-під крайки завіси виднілися лише його кістляві, наче в скелета, ноги. Далі можна й не придивлятися. Бо то ноги виснаженого, хисткого трупа, і звати його ГОЛОДНА СМЕРТЬ.

— О ні, — промовив Ллойд. — Хтось прийде. Точно прийде. Так само точно, як те, що гівно прилипає до ковдри.

Та він постійно згадував про кролика. Нічого не міг із собою вдіяти. Ллойд виграв його разом із кліткою в шкільній лотереї. Татко не хотів, щоб він залишав кролика, та якимсь чином Ллойд його переконав, що піклуватиметься про тваринку й годуватиме її за власний кошт. Він любив того кролика й справді його доглядав. Спочатку. Справа в тім, що певні речі вивітрювалися з його голови. Мине трохи часу — і все, забув. Завжди так було. Тож одного дня Ллойд ліниво гойдався на шині, підвішеній на кволому клені, що ріс за їхнім хирлявим будиночком у Меретоні, штат Пенсильванія, коли раптом сів прямо, як штик, бо подумав про кролика. Він не згадував про нього… ну, більш ніж два тижні. Той зовсім вилетів із його голови.

Ллойд забіг у невелику підсобку, що тулилася до сараю, і так само, як зараз, надворі було літо, тож коли він переступив поріг, невиразний кролячий запах потужно стусонув його в обличчя. Хутро, яке він так любив гладити, було сплутаним і брудним. Білі опариші діловито повзали в орбітах, з яких колись визирали гарненькі рожеві очі. Лапки тваринки були обскубані й закривавлені. Ллойд намагався переконати себе, що кролик роздер їх, коли пробував видряпатися з клітки, і, без сумніву, так і було, та якась збочена, моторошна частина його свідомості прошепотіла, що, можливо, з відчаю та голоду тваринка намагалася з’їсти себе.