Протистояння. Том 1

Знічев’я щось шарпнуло мішок. У неї аж серце підскочило.

— Гей! — зойкнула вона хрипким старечим голосом.

Ебіґейл смикнула мішок до себе — унизу красувалася маленька рвана діра.

Почулося тихе гарчання. Біля дороги, між узбіччям і кукурудзою, до землі припав великий коричневий тхір. Його очі крутнулися до неї, сяйнувши відблисками червоного місяця. До тварини приєднався ще один тхір. Тоді ще один. І ще один.

Вона поглянула на інший бік дороги й побачила, що вздовж узбіччя стоїть ціла шеренга малих хижаків, які задумливо дивляться на неї злими очицями. Вони почули курей. «Як стільки тхорів могли підкрастися непомітно?» — задумалася вона з дедалі сильнішим страхом. Колись її вже кусав тхір: одного разу вона застромила руку під ґанок Великого Будинку, аби дістати червоний м’яч, що туди закотився, і якась сповнена голок паща вчепилася в неї. Вона зойкнула від раптовості того злісного укусу та пекучого, скаженого болю — вони так зненацька вискочили з буденної рутини, що Еббі кричала не так від муки, як від несподіванки. Вона витягла руку, і на ній висів тхір: його гладеньке коричневе хутро було поцятковане кривавим бісером, а тіло змією шмагало повітря. Еббі закричала й замахала рукою, та тхір не розтискав щелеп. Тваринка немов зрослася з нею.

Її брати Майка та Метью були на подвір’ї, а батько читав на ґанку каталог товарів поштою. Вони кинулися до неї, та заклякли на місці, щойно побачили, як дванадцятирічна Ебіґейл ганяє розчищеною ділянкою, де скоро мали збудувати комору, а з руки в неї горжеткою звисає коричневий тхір і місить повітря лапами, намагаючись за щось ухопитись. Плаття, руки та ноги дівчинки вкривали рясні бризки крові.

Першим прийшов до тями батько. Джон Фрімантл схопив поліно, що лежало біля пенька, і гримнув: «Еббі, не ворушись!» Із самого дитинства його голос був для неї голосом незаперечного авторитету, і він пробився крізь тріскотняву паніки, що белькотіла в її голові, — певне, жодному іншому звуку це не вдалося б. Вона завмерла, поліно зі свистом шугонуло донизу, і її руку пронизало болем аж до самого плеча. Еббі тоді подумала, що тепер її точно зламано. Однак тоді коричнева тварюка, що викликала стільки болю й подиву (у жаскому запалі метушні ті два відчуття становили єдине ціле), упала на долівку — хутро було заплямоване й зліплене кров’ю дівчинки. Наступної миті Майка підскочив і тупнув об тхора обома ногами. Почувся бридкий хруст, який іноді ляскає в голові, коли розкушуєш льодяник. Якщо воно не сконало від удару поліном, Майка точно відправив його на той світ. Еббі не знепритомніла, однак зайшлась істерикою.

Якраз тоді до них підбіг найстарший із братів, Річард. Блідий, переляканий. Вони з батьком перезирнулися серйозними, однак наполоханими очима.

— Ніколи в житті не бачив, щоб тхори таке виробляли, — мовив Джон Фрімантл, обіймаючи дочку за плечі. — Дякувати Богові, що наша мати порпається у квасолі біля дороги.

— Може, він був ска…

— Ану рота стулив, — обірвав Річарда батько.

Його голос прозвучав водночас холодно, злякано та розлючено. І Річард справді стулив рота — так хутко й сильно, що Еббі почула, як зуби клацнули. Тоді Джон Фрімантл звернувся до Еббі:

— Ебіґейл, золотце, ходімо до колонки й промиймо твою ранку.

Лише наступного року Люк розказав їй, про що батько не дав сказати Річардові: здорові тхори так не поводяться, і, якби Ебіґейл укусила скажена тварина, вона б сконала однією з найстрашніших знаних науці смертей. Звісно ж, не рахуючи тортур, які придумали люди. Але тхір виявився здоровим — рана зарубцювалася без жодних проблем. Проте все одно відтоді вона боялася цих дрібних хижаків: вони лякали її незгірш за те, як павуки зі щурами — інших людей. От би той мор забрав їх, а не собак! Та сталось інакше, і наразі вона…

Твоя кров у моїх кулаках.

Одна з тварин кинулася до неї та вчепилася в цупкий шов мішка.

— Гей! — закричала Ебіґейл на тхора.

Хижак кинувся геть. Він шкірився, і з тої посмішки зміїлася нитка мішковини.

Їх послав він — темний чоловік.

Її охопив жах. Тепер їх там були сотні: сірі, коричневі, чорні — почули курей. Вони кишіли з обох боків дороги, так їм кортіло поласувати тим, що дражнило їхні ніздрі.

«Мушу віддати курей. Усе було дарма. Як не віддам, вони розірвуть мене на шматки, аби лише забрати курей. Усе дарма».

У темряві своїх думок вона побачила вишкір темного чоловіка, побачила його виставлені кулаки та кров, що капає з них.

Мішок смикнуло. І ще раз смикнуло.

Тхори, що скупчилися через дорогу, почали підповзати до неї. Світлі животи шурхотіли по пилюці. Маленькі оченята блищали в місячному сяйві, як крижані скалки.

«Та хто вірує в Мене, уздріть — не загине… бо на ньому Мій знак, і жодна твар його не зачепить… Мій він, — мовив Господь…»

Матінка Ебіґейл стала прямо. Вона й досі боялася, та знала, що робити.

— Геть! — крикнула вона. — Так, у мішку курятина, та це для моїх гостей! А тепер киш!