Протистояння. Том 1

— Найгірше я зберіг наостанок. Уже можна розсекретити Принцесу й називати її просто Євою Ходжес. Європеїдна зовнішність, дівчинка, чотири роки. Сьогодні після обіду її карета й коні перетворилися на гарбуз та мишей. На вигляд вона здавалася цілком здоровою. Жодного разу й носом не шморгнула. Та заразу однаково підхопила. Після ланчу вимірювання показали спад, а потім зростання кров’яного тиску — поки що це єдиний бодай трохи ефективний діагностичний прийом Деннінґера. Перед вечерею він показав мені макрознімки її мокротиння. Якщо ви на дієті, можете повірити на слово: знімки мокротиння вбережуть вас від переїдання. Світлини кишіли тими мікробами, схожими на колеса від воза, та він сказав, що то не мікроби, а інкубатори. Не розумію, як таке може бути: Деннінґер знає, де вони, як виглядають, а зупинити їх неспроможний. Він закидав мене всілякими термінами, та не думаю, що сам їх розуміє.

Він підкурив цигарку.

— То де ми сьогодні? У нас є хвороба з кількома добре вираженими стадіями… однак дехто може одну проскочити. Дехто може відкотитися на стадію назад. А дехто може зробити те і те. Дехто може перебувати на одній стадії доволі довго, а хтось може промчати всіма етапами, як на ракетних санях. Один із наших «чистих» піддослідних уже не чистий. Інший — це тридцятирічний селюк, який здається цілком здоровим. Деннінґер поставив на ньому тридцять мільйонів дослідів і зумів визначити чотири аномалії: виявляється, у Редмана сила-силенна родимок. Його кров’яний тиск дещо завищений, однак не настільки, щоб зараз його лікувати. Під час стресу в нього починає сіпатися ліва нижня повіка. І Деннінґер каже, що йому сниться дуже багато снів, непересічний показник — майже всю ніч та щоночі. Вони довідалися про це з електроенцефалограми, яку провели ще до того, як він почав бунтувати. Ото й усе. Мені це ні про що не говорить, і докторові Деннінґеру також — як і людям, які перевіряють роботу доктора Дементо[69].

— Мені лячно, Старкі. Мені лячно, бо там, у зовнішньому світі, ніхто не поставить правильний діагноз — хіба що знайдеться якийсь дуже розумний лікар з усіма даними на руках. Усі будуть бачити лише застуду. Господи, до лікарів уже ніхто не звертається, доки не схопить пневмонію, не намацає підозрілу грудку в цицьці чи не нагуляє сверблячку в промежині. Та й на прийом спробуй пробийся. Тож вони сидітимуть по домівках, питимуть багато рідини, валятимуться в ліжках і помиратимуть. І перш ніж сконати, заразять усіх, хто побуває з ними в одному приміщенні. Усі ми чекаємо, коли Принц… здається, я вже примудрився назвати його справжнє ім’я, та наразі мені зовсім похуй… Усі чекаємо, коли й Принц зляже — сьогодні, завтра або ж післязавтра, не пізніше. І поки що жоден із тих, хто захворів на цю заразу, не одужав. Як на мене, ті сучі діти в Каліфорнії зробили свою роботу аж надто добре. Дейтц, Атланта, ПС-2, кінець звіту.

Він вимкнув диктофон і довго дивився на нього. А тоді підкурив іще одну цигарку.

Розділ 15

Було за дві хвилини до півночі.

Петті Ґрір — дівчина, яка намагалася виміряти тиск у Стю, коли він почав свою акцію протесту, — сиділа в кімнаті для медсестер, гортала свіжий випуск «Макколл» і чекала, коли вже треба буде йти дивитися, як там містер Салліван і містер Гепскомб. Геп не спатиме й дивитиметься шоу Джонні Карсона, тому клопоту не завдасть. Він любив жартувати, як, певне, важко щипати її сідниці крізь білий комбінезон. Містер Гепскомб наляканий, проте охоче співпрацює. Не те що той капосний Стю Редман — дивиться й мовчить, як сич. Містер Гепскомб — лапуня. На її думку, пацієнти діляться на дві категорії — лапунь і паскудників. Петті не провела ані дня в лікарняному ліжку відтоді, як у сім років зламала ногу, коли каталася на роликових ковзанах, і паскудників геть не терпіла. Або ви справді серйозно хворієте й поводитесь як лапуня, або виявляєтеся паскудником-іпохондриком, який лише ускладнює життя бідолашній медсестричці.

Містер Салліван уже буде спати й бурчатиме. Та вона не винна в тому, що його треба будити, і Петті сподівалася, що містер Салліван поставиться до цього з розумінням. Він мав би дякувати, що його доглядають найкращі лікарі й за все платить держава. Тож якщо він знову прокинеться паскудником, вона йому так і скаже.

Годинна стрілка добігла до дванадцятої — час іти.

Вона вийшла з кімнати для медсестер і рушила коридором до білої кімнати, де її спершу окроплять, а тоді допоможуть одягти комбінезон. На півдорозі в неї залоскотало в носі. Вона дістала з кишені носовичок і тихенько чхнула. Тричі. А тоді сховала хустинку назад.

Вона була повністю зосереджена на боротьбі з паскудниками, тож не надала цьому жодного значення. Певне, пилом надихалась. У кімнаті для медсестер висіла табличка, де великими літерами було написано: «ОДРАЗУ ЗВІТУЙТЕ КЕРІВНИЦТВУ НАВІТЬ ПРО НАЙНЕЗНАЧНІШІ ЗАСТУДНІ СИМПТОМИ». Та дівчина про це й не згадала. Усі боялися, що зараза, з якою приїхали ті люди з Техасу, вирветься з ізоляторів, однак вона чудово знала, що крізь матеріал комбінезона не може проникнути жодна інфекція.