Протистояння. Том 1

Він розбив шибку біля замка та відчинив двері. Усередині було моторошно навіть з увімкненим світлом: мертвий музичний автомат, порожні стільці, вільні столи, мовчазні автомати з відеоіграми та самотній стіл для гри в бампер-пул[120]. Гриль стояв накритий.

Нік пішов на кухню, посмажив на газовій плиті кілька гамбургерів і склав їх у пакет. Прихопив пляшку молока й половину яблучного пирога, що стояв на прилавку під пластиковою кришкою. Потім він лишив записку, у якій пояснював, хто й чому вдерся до кафе, і пішов до тюрми.

Вінс Хоґан був мертвий. Він лежав на підлозі серед розталого льоду й вологих рушників. Перед смертю він подряпав собі шию, ніби відбивався від невидимого душителя. Кінчики пальців були закривавлені. Над трупом дзижчали мухи, раз по раз сідаючи на нього й знову зринаючи в повітря. Шия мерця почорніла й розбухла, наче камера, яку перекачала необережна дитина.

— А тепер ти нас випустиш? — запитав Майк Чайлдресс. — Він сконав, ти, опудало йобане, задоволений? Шо, гаразд помстився? Уже й він його підхопив, — Майк наставив палець на Біллі Ворнера.

Біллі виглядав нажаханим. На його шиї та щоках вигравали червоні плями, а рукав робочої сорочки, яким він витирав носа, задерев’янів від шмарклів.

— Брехня! — істерично заскандував він. — Брехня, брехня, їбуча брехня! Бре…

Раптом він зайшовся чханням, аж навпіл зігнувся, бризкаючи слиною та слизом.

— Бачив? — гримнув Майк. — Га? Шо, довольний, їбанько тупорилий? Випусти мене! Його можеш тримати скільки влізе, та не мене. Це вбивство, ось що — холоднокровне вбивство!

Нік похитав головою, і Майк ошалів. Він почав кидатися на ґрати, розквашуючи при цьому обличчя та розбиваючи суглоби. Він вирячувався на Ніка й гамселив лобом об залізні прути.

Нік почекав, допоки Майк стомився, а тоді шваброю заштовхав їжу до камер. Біллі Ворнер тупо подивився на нього, а тоді взявся їсти.

Майк кинув склянку з молоком об ґрати. Вона розбилася, всюди розбризкалося молоко. Він запустив двома гамбургерами об задню, розписану стіну камери. Один із них прилипнув серед розводів кетчупу, гірчиці й шматочків солоного огірка — пляма виглядала по-гротескному веселою й нагадувала картини Джексона Поллока[121]. Майк пострибав на шматку яблучного пирога, станцював на ньому буґі-вуґі. Увсібіч полетіли шматки яблук. Пластикова тарілка розтріскалася.

— Я буду голодувати! — загорлав він. — Оголошую, блядь, голодовку! Ніхера не їстиму! Перш ніж я щось поїм, ти мого гівна відхаваєш, ти, йобане чмо! Ти, сука глухоніма…

Нік відвернувся, й одразу ж запанувала тиша. Він зайшов до офісу. Йому було страшно, і він не знав, що робити. Якби він умів їздити, то сам би доправив їх до Кемдена. Та Нік не знав, як водити. І ще треба було подбати про Вінса. Не можна лишати його там на поталу мухам.

З офісу вело двоє дверей. За одними була стінна шафа, а другі відчинялися на сходи, що вели вниз. Нік спустився й зрозумів, що там комбінація підвалу й складу. Тут стояла прохолода. Згодиться. Принаймні на деякий час.

Він повернувся нагору. Майк сидів на підлозі, похмуро підбирав шматочки розчавлених яблук, обтрушував і їв їх. На Ніка він навіть не глянув.

Нік підхопив тіло під руки й спробував його підняти. Від нудотного запаху, що здіймався над трупом, його шлунок пішов колесом. Вінс був для нього заважким. Він безпорадно глянув на тіло й усвідомив, що двоє інших в’язнів стоять біля ґрат і спостерігають за ним із сумішшю жаху й зачудування. Нік здогадувався, про що вони думають. Вінс був одним із них — можливо, скиглієм-пустомелею, та однаково їхнім корешем. Він здох, як щур у пастці: помер від якогось лячного, хворобливого набряку, природу якого вони не розуміли. Нік замислився, уже не вперше за той день, коли ж у нього почнуться чхання, лихоманка і на шиї виникнуть оті характерні набряки.

Він схопив Вінса Хоґана за м’ясисті передпліччя й витяг із камери. Вінсова голова нахилилася до нього через власну вагу, і здавалося, що він дивиться на Ніка, безсловесно благаючи бути з ним обережним і сильно не трусити.

На те, щоб спустити кремезний труп крутими сходами, пішло десять хвилин. Важко хекаючи, Нік поклав Вінса на бетон, осяяний флуоресцентними лампами, а тоді хутко прикрив поскубаним армійським укривалом із нар у його камері.

Тоді він спробував поспати, але заснув лише під ранок, коли 23 червня стало вчорашнім днем і настало 24-те. Він завжди бачив дуже яскраві сни. Інколи вони його лякали. Нікові рідко снилися справжні жахіття, та останнім часом сновидіння зробилися зловісними, і йому здавалося, що всі, кого він бачив у тих снах, були кимось іншим, — не тими, ким здавались, — а реальний світ скособочився й став місцем, де за запнутими шторами приносили в жертву немовлят, а в замкнених підвалах безперестанку ревли колосальні чорні механізми.

І, звісно ж, існував іще й дуже особистий страх — страх того, що й він прокинеться хворим.