Протистояння. Том 1

Обличчя Палмера замінили кадри з Головної лікарні Бостона. Палати були переповнені. Пацієнти лежали просто на підлозі. У коридорах юрбилися люди, а медсестри (було помітно, що більшість із них також хворі) сновигали туди-сюди, деякі з них істерично плакали. Усі решта мали шокований, мало не коматозний вигляд.

Кадри з озброєними вартовими на перехрестях. Кадри з будинками, у яких побували мародери.

Боб Палмер повернувся на екран.

— Леді та джентльмени, якщо у вас є діти, ми б радили вивести їх із кімнати, — тихо промовив він.

Почали показувати зернисті кадри з великою армійською вантажівкою оливкового кольору, що здавала назад пірсом у Бостонській бухті. Під нею, непевно тримаючись на воді, пливла накрита брезентом баржа. Двійко солдатів вискочили з кабіни автомобіля — через протигази вони здавалися зморшкуватими й нагадували прибульців. Зображення застрибало, засіпалося, та знову вирівнялося, коли військові відсунули вбік брезент, що закривав відкритий кузов машини. Тоді вони позаскакували до кузова, і до баржі полетів каскад мертвих тіл: жінки, літні люди, діти, поліцейські, медсестри — крутячи сальто, вони сипалися потоком, який ніби й не збирався закінчуватися. З кількох кадрів стало зрозуміло, що солдати скидають тіла вилами.

Палмер вів трансляцію ще дві години: він зачитував уривки й новини дедалі хрипкішим голосом, брав інтерв’ю в інших членів команди. Усе закінчилося, коли хтось на першому поверсі зрозумів, що не обов’язково захоплювати шостий. Об 11:16 телепередавач WBZ назавжди вимкнули двадцятьма фунтами пластичної вибухівки.

Палмера та інших заколотників із шостого поверху стратили без зайвих формальностей на підставі державної зради.

———

У Дьорбіні, провінційному містечку в Західній Вірджинії, була щотижнева газета під назвою «Колл-Клеріон». Її випускав Джеймс Д. Хоґлісс, адвокат на пенсії. Вона непогано розходилася, бо Хоґлісс був затятим захисником прав шахтарів, підтримував їхній рух наприкінці 1940-х та на початку 1950-х років, а ще тому, що його противладна редакторська колонка, у якій найчастіше йшлося про упирів на державних посадах, як муніципальних, так і федеральних, завжди палала люттю й кипіла жовчю.

У Хоґлісса був штат рознощиків газет, та цього ясного літнього ранку він розвозив газети своїм «кадилаком» 1948 року випуску — його великі шини з білими накладками шурхотіли вулицями Дьорбіна… і вулиці були до болю порожніми. Газети громадилися на сидіннях та в багажнику «кадилака». Зазвичай «Колл-Клеріон» розносили в інший день, та цього разу газета мала лише одну сторінку з чорним обрамленням, а текст було надруковано великим шрифтом. Над назвою газети зазначалося «ЕКСТРЕНИЙ ВИПУСК» — єдиний екстрений випуск «Колл-Клеріона» від 1980 року, коли вибухнула шахта «Ледібьорд» і під уламками загинули сорок шахтарів.

«ПРОВЛАДНІ СИЛИ НАМАГАЮТЬСЯ ПРИХОВАТИ ВИБУХ ЧУМИ» — було написано в заголовку.

Нижче: «Джеймс Д. Хоґлісс, спеціально для “Колл-Клеріона”».

Ще нижче: «З надійних джерел надійшла інформація, що насправді епідемія грипу (іноді хворобу іменують Душителем або ж, як тут, у Західній Вірджинії, — Трубошиєм) — це смертоносна мутація звичайного вірусу грипу, яку створив наш уряд у ході розроблення біологічної зброї. Це було здійснено всупереч скоригованим Женевським домовленостям щодо біологічної та хімічної зброї — домовленостям, які підписали представники США сім років тому. Наш інформатор, військовий чиновник, який наразі перебуває на базі у Вілінгу, додав, що обіцянки стосовно вакцини — «нахабна брехня». Згідно з нашим джерелом, досі жодної вакцини не винайдено.

Співгромадяни, це не просто катастрофа або трагедія — це смерть нашої віри у владу Сполучених Штатів. Коли ми й справді самі заподіяли собі таку біду, це означає, що…»

Хоґлісс був хворим і дуже слабким. Йому здавалося, що всі сили пішли на написання передовиці — вони переплавились у слова, та не відновилися. Груди забив слиз, і навіть за звичайного дихання він ніби на гірку біг. Попри це Хоґлісс методично зупинявся біля кожного дому й лишав газети-листівки, навіть не знаючи, чи є хтось у тих будинках, а якщо і є, чи стане їм сил вийти на вулицю й підібрати його послання.

Нарешті він дістався західної околиці міста, яку називали Смугою бідняків — халупи, трейлери та ядучий сморід відстійників. Лишилися тільки газети в багажнику, тож Хоґлісс не став його зачиняти, і тепер, коли він котився бугристою дорогою, кришка повільно гойдалася вгору-вниз. Він намагався подолати лютий головний біль, в очах періодично двоїлося.