Садок вишневий коло хати

Реве та стогне Дніпр широкий,Сердитий вітер завива,Додолу верби гне високі,Горами хвилю підійма.І блідий місяць на ту поруІз хмари де-де виглядав,Неначе човен в синім морі,То виринав, то потопав.Ще треті півні не співали,Ніхто нігде не гомонів,Сичі в гаю перекликались,Та ясен раз у раз скрипів.В таку добу під горою,Біля того гаю,Що чорніє над водою,Щось біле блукає.Може, вийшла русалонькаМатері шукати,А може, жде козаченька,Щоб залоскотати.Не русалонька блукає:То дівчина ходить,Й сама не зна (бо причинна),Що такеє робить.Так ворожка поробила,Щоб менше скучала,Щоб, бач, ходя опівночі,Спала й виглядалаКозаченька молодого,Що торік покинув.Обіщався вернутися,Та, мабуть, і згинув!Не китайкою покрилисьКозацькії очі,Не вимили біле личкоСлізоньки дівочі:Орел вийняв карі очіНа чужому полі,Біле тіло вовки з’їли, —Така його доля.Дарма щоніч дівчинонькаЙого виглядає.Не вернеться чорнобривийТа й не привітає,Не розплете довгу косу,

Хустку не зав’яже,Не на ліжко — в домовинуСиротою ляже!Така її доля... О Боже мій милий!За що ж ти караєш її, молоду?За те, що так щиро вона полюбилаКозацькії очі?.. Прости сироту!Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки;Одна, як та пташка в далекім краю.Пошли ж ти їй долю, — вона молоденька;Бо люде чужії її засміють.Чи винна ж голубка, що голуба любить?Чи винен той голуб, що сокіл убив?Сумує, воркує, білим світом нудить,Літає, шукає, дума — заблудив.Щаслива голубка: високо літає,Полине до Бога — милого питать.Кого ж сиротина, кого запитає,І хто їй розкаже, і хто теє знає,Де милий ночує: чи в темному гаю,Чи в бистрім Дунаю коня напова,Чи, може, з другою, другую кохає,Її, чорнобриву, уже забува?Якби-то далися орлинії крила,За синім би морем милого знайшла;Живого б любила, другу б задушила,А до неживого у яму б лягла.Не так серце любить, щоб з ким поділиться,Не так воно хоче, як Бог нам дає:Воно жить не хоче, не хоче журиться.«Журись», — каже думка, жалю завдає.О Боже мій милий! така твоя воля,Таке її щастя, така її доля!Вона все ходить, з уст ні пари.Широкий Дніпр не гомонить:Розбивши вітер чорні хмари,Ліг біля моря одпочить,А з неба місяць так і сяє;І над водою, і над гаєм,Кругом, як в усі, все мовчить.Аж гульк — з Дніпра повириналиМалії діти, сміючись.«Ходімо гріться! — закричали. —Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;З осоки коси, бо дівчата).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .«Чи всі ви тута? — кличе мати. —Ходім шукати вечерять.Пограємось, погуляймоТа пісеньку заспіваймо:Ух! ух!Солом’яний дух, дух!Мене мати породила,Нехрещену положила.Місяченьку!Наш голубоньку!Ходи до нас вечеряти:У нас козак в очереті,В очереті, в осоці,Срібний перстень на руці;Молоденький, чорнобровий;Знайшли вчора у діброві.Світи довше в чистім полі,Щоб нагулятись доволі.Поки відьми ще літають,Поки півні не співають,Посвіти нам... Он щось ходить!Он під дубом щось там робить.Ух! ух!Солом’яний дух, дух!Мене мати породила,Нехрещену положила».Зареготались нехрещені...Гай обізвався; галас, зик,Орда мов ріже. Мов скажені,Летять до дуба... нічичирк...Схаменулись нехрещені,Дивляться — мелькає,Щось лізе вверх по стовбуруДо самого краю.Ото ж тая дівчинонька,Що сонна блудила:Отаку-то їй причинуВорожка зробила!На самий верх на гіллячціСтала... в серце коле!Подивилась на всі бокиТа й лізе додолу.Кругом дуба русалонькиМовчки дожидали;

Взяли її, сердешную,Та й залоскотали.Довго, довго дивовалисьНа її уроду...Треті півні: кукуріку! —Шелеснули в воду.Защебетав жайворонок,Угору летючи;Закувала зозуленька,На дубу сидячи;Защебетав соловейко —Пішла луна гаєм;Червоніє за горою;Плугатар співає.Чорніє гай над водою,Де ляхи ходили;Засиніли понад ДніпромВисокі могили;Пішов шелест по діброві;Шепчуть густі лози.А дівчина спить під дубомПри битій дорозі.Знать, добре спить, що не чує,Як кує зозуля,Що не лічить, чи довго жить...Знать, добре заснула.А тим часом із дібровиКозак виїжджає;Під ним коник вороненькийНасилу ступає.«Ізнемігся, товаришу!Сьогодні спочинем:Близько хата, де дівчинаВорота одчинить.А може, вже одчинилаНе мені, другому...Швидче, коню, швидче, коню,Поспішай додому!»Утомився вороненький,Іде, спотикнеться, —Коло серця козацькогоЯк гадина в’ється.«Ось і дуб той кучерявий...Вона! Боже милий!Бач, заснула виглядавши,

Моя сизокрила!»Кинув коня та до неї:«Боже ти мій, боже!»Кличе її та цілує...Ні, вже не поможе!«За що ж вони розлучилиМене із тобою?»Зареготавсь, розігнався —Та в дуб головою!Ідуть дівчата в поле жатиТа, знай, співають ідучи:Як проводжала сина мати,Як бивсь татарин уночі.Ідуть — під дубом зелененькимКінь замордований стоїть,А біля його молоденькийКозак та дівчина лежить.Цікаві (нігде правди діти)Підкралися, щоб ізлякать;Коли подивляться, що вбитий, —З переполоху ну втікать!Збиралися подруженьки,Слізоньки втирають;Збиралися товаришіТа ями копають;При[й]шли попи з корогвами,Задзвонили дзвони.Поховали громадоюЯк слід, по закону.Насипали край дорогиДві могили в житі.Нема кому запитати,За що їх убито?Посадили над козакомЯвір та ялину,А в головах у дівчиниЧервону калину.Прилітає зозуленькаНад ними кувати;Прилітає соловейкоЩоніч щебетати;Виспівує та щебече,Поки місяць зійде,Поки тії русалонькиЗ Дніпра грітись вийдуть.