«Із города із ГлуховаПолки виступалиЗ заступами на лінію,А мене послалиНа столицю з козакамиНаказним гетьманом!О Боже наш милосердний!О царю поганий,Царю проклятий, лукавий,Аспиде неситий!Що ти зробив з козаками?Болота засипавБлагородними костями;Поставив столицюНа їх трупах катованих!І в темній темниціМене, вольного гетьмана,Голодом замучивУ кайданах. — Царю! царю!І Бог не розлучитьНас з тобою. КайданамиСкований зо мноюНавік-віки. Тяжко меніВитать над Невою.України далекої,Може, вже немає.Полетів би, подивився,Так Бог не пускає.Може, Москва випалилаІ Дніпро спустилаВ синє море, розкопалаВисокі могили —Нашу славу. Боже милий,Зжалься, Боже милий».Та й замовкло; дивлюся я:Біла хмара криєСіре небо. А в тій хмаріМов звір в гаї виє.То не хмара — біла пташкаХмарою спустиласьНад царем тим мусянджовимІ заголосила:«І ми сковані з тобою,Людоїде, змію!На страшному на судищіМи Бога закриємОд очей твоїх неситих.Ти нас з УкраїниЗагнав, голих і голодних,У сніг на чужинуТа й порізав; а з шкур нашихСобі багряницюПошив жилами твердимиІ заклав столицюВ новій рясі. Подивися:Цер[к]ви та палати!Веселися, лютий кате,Проклятий! проклятий!»