Сапфірова книга

На коротку мить вона стиснула губи, і я відчула щось схоже на співчуття. Напевно, вона справді дуже раділа з того, що носитиме сукні, пошиті мадам Россіні, а тут з’явилася я і все зіпсувала. Звичайно, не спеціально, але все-таки.

— Сукня, в якій я була з візитом у графа Сен-Жермена, висить у мене в шафі вдома, — сказала я. — Якщо хочеш, я тобі її віддам. Ти могла б вдягнути її на наступну костюмовану вечірку в Синтії. Б’юся об заклад, усі так і попадають, побачивши тебе в ній.

— Це не твоя сукня, — грубо відрізала Шарлотта. — Вона — власність Вартових, ти не можеш сама таке вирішувати. Цій сукні нема чого робити в твоїй шафі.

Вона знову дивилася у вікно.

— Бу-бу-бу! — передражнив її Ксемеріус.

Шарлотті бракувало здатності прихиляти до себе людей, вона ніколи цього не вміла. А проте на мене тиснула ця крижана атмосфера. Я спробувала ще раз.

— Шарлотто…

— Ми майже приїхали, — перебила вона мене. — Я аж палаю з нетерплячки. Цікаво, чи зустрінемо ми когось із Внутрішнього Кола? — Її похмуре обличчя несподівано просвітліло. — Я маю на увазі ще кого-небудь, окрім тих, кого ми вже знаємо. Це страшенно цікаво. Найближчими днями весь Темпл роїтиметься живими легендами. Знамениті політики, Нобелівські лауреати, заслужені вчені — всі вони відвідають ці священні зали, але світ про це не дізнається. Буде тут Коппе Йотланд… о, і Джонатан Рівз-Гевіленд… хотіла б я потиснути йому руку.

Шарлотта говорила захоплено, принаймні як для її можливостей.

Я ж, навпаки, поняття не мала, про кого вона говорить. Я запитально глянула на Ксемеріуса, але той тільки стенув плечима.

— Про цих чуваків я ніколи нічого не чув, соррі, — сказав він.

— Не можна знати все, — відповіла я з промовистою усмішкою.

Шарлотта зітхнула.

— Не можна. Але зовсім не завадить деколи брати в руки серйозну газету або переглядати новини, щоб бути в курсі

актуальної політики у світі. Але для цього потрібно включити хоча б на час мізки… або взагалі їх мати.

Як я вже казала, Шарлотті бракувало здатності прихиляти до себе людей.

Лімузин зупинився, і містер Марлі відчинив дверцята. З боку Шарлотти, між іншим.

— Містер Джордано очікує на вас у старій трапезній, — оголосив містер Марлі, і мені здалося, що він насилу не додав «сер». — Я маю вас туди відвести.

— Я знаю дорогу, — відрізала Шарлотта й обернулася до мене. — Ходімо!

— У тебе щось є таке, через що всі люди тобою командують, — сказав Ксемеріус. — Мені піти з вами?

— Так, будь ласка, — попросила я. Ми вже йшли вузькими закутками Темпла. — Мені значно краще, коли ти зі мною.

— А ти купиш мені собачку?

— Ні!

— Але ж ти мене любиш, правда? Мені здається, я частіше повинен зникати.

— Або частіше давати користь, — сказала я і подумала про те, що говорила Леслі. «Ксемеріус може стати твоїм козирем у рукаві». Вона мала слушність. У кого ще був друг, який може проходити крізь стіни?

— Не відставай, — озвалася Шарлотта.

Вона і містер Марлі йшли трохи попереду поруч одне з одним, і раптом я помітила, як вони схожі між собою.

— Слухаю, фройляйн Роттенмайєр[15], — сказала я.

РОЗДІЛ 5

Meet the time as it seeks us.　

(The Tragedy of Cymbeline, William Shakespeare)[16]

Щоб даремно не розпатякувати: заняття з Шарлоттою і містером Джордано були ще гірші, ніж я могла собі уявити. Перш за все тому, що мене намагалися навчити всього одразу: поки я (вбрана в спідницю у вишнево-червоні смужки, що мала вельми оригінальний вигляд у поєднанні зі шкільною блузкою кольору картопляного пюре) боролася з менуетними па, потрібно було одночасно вислуховувати про відмінності між політичними поглядами віґів і торі[17], вчитися правильно тримати віяло і второпати, чим «ваша величність» відрізняється від «вашої світлості» і «вашої ясновельможності». За годину після сімнадцяти різних способів розгортати віяло в мене розболілася голова, і я вже не знала, де ліва рука, а де права. Мою спробу розрядити обстановку жартом: «Може, зробимо паузу, а то я вже геть просвітлилася та прояснилася», — злегковажено.

— Не смішно, — прогугнявив Джордано. — Дурне дівчисько.

Стара трапезна розміщувалася на першому поверсі у великій кімнаті з високими вікнами, що виходили у внутрішній двір. Окрім рояля та кількох стільців, які стояли біля стіни, в ній нічого не було. Тому Ксемеріус знову повис на люстрі сторчма й акуратно склав крила на спині.

Містер Джордано відрекомендувався:

— Джордано, просто Джордано. Доктор історичних наук, відомий модельєр, майстер рейкі[18],дизайнер ювелірних виробів, знаменитий хореограф, адепт третього рівня, фахівець із XVIII і XIX століть.

— Матері його чорт, — вилаявся Ксемеріус. — Схоже, когось у дитинстві впустили сторч головою.