Сапфірова книга

— Звичайно, всі були б у захваті, якби ви ще раз зробили нам честь, — випалив Ґідеон і кинув мені похмурий погляд. Але я була така п’яна, що мені це було по цимбалах.

— Ти… чудово грав, — похвалила я. — Я розплакалася! Справді.

Він посміхнувся, ніби я вимовила жарт, і сховав скрипку Страдіварі у футляр.

Лорд Бромптон, пихкаючи, дістався до нас із двома келихами пуншу і запевнив Ґідеона, що в повному захваті від його віртуозності, а також поскаржився, що бідолашний Аластер страшенно засмутиться, пропустивши безсумнівну кульмінацію цього вечора.

— Ви думаєте, що Аластер нині ще з’явиться? — запитав граф дещо нестримано.

— Я впевнений, — сказав лорд Бромптон і подав мені один із келихів.

Я жадібно сьорбнула. Боже ж мій, напій був першокласний! Досить було тільки понюхати — і вже ставало добре. Я ладна була схопити щітку для волосся і почати стрибати на ліжку, співаючи «Breaking free» — разом із Заком Ефроном чи без нього!

— Мій пане, ви обов’язково маєте вмовити міс Ґрей заспівати нині для нас, — сказала леді Лавінія. — Вона страх як любить співати.

У її голосі відчувалась якась дивна нотка, що змусила мене насторожитися. Щось нагадало мені Шарлотту. Хоч і вигляд вона мала інший, але десь у глибині під цією світло-зеленою сукнею ховалася Шарлотта, я була впевнена. Людина, ладна на все, аби хтось, усвідомивши свою посередність, зауважив її велич і унікальність. Ага!

— Ну, гаразд, — мовила я і спробувала ще раз підвестися з канапи. Цього разу в мене вийшло. Я навіть встояла на ногах. — Тоді я заспіваю.

— Що? — сказав Ґідеон і похитав головою. — Вона нізащо не співатиме… Боюся, що пунш…

— Міс Ґрей, ви зробите величезну честь, якщо заспіваєте для нас, — сказав лорд Бромптон і так енергійно підморгнув, що затремтіли всі його п’ятнадцять підборідь. — І якщо це заслуга пуншу, то краще. Ходімо зі мною. Я вас оголошу.

Ґідеон міцно схопив мене за руку.

— Це погана ідея, — прошипів він. — Лорде Бромптон, прошу вас… Моя зведена сестра ще ніколи не співала на публіці…

— Завжди колись настає перший раз, — зауважив лорд Бромптон і потягнув мене далі. — Тут же всі свої. Не будьте скигляком.

— Точно. Не будь скигляком, — підтакнула я і скинула руку Ґідеона. — У тебе часом немає з собою щітки для волосся? Я краще співаю, якщо в мене в руці щітка для волосся.

На обличчі Ґідеона прозирав відчай.

— Немає, — буркнув він і пішов за нами до спінета.　

Я чула, як позаду нас тихо сміявся граф.　

— Ґвен… — сичав Ґідеон. — Негайно припини.

— Пенелопа, — виправила я його, одним ковтком спустошила келих із пуншем і, порожній, віддала йому. — Як ти гадаєш, чи сподобається їм «Over the rainbow»? Або, — я захихотіла, — краще «Алілуя»?　

Ґідеон застогнав.　

— Ти не зробиш цього! Ходімо зі мною звідси.　

— Ні, це занадто сучасно, так? Дай-но подумати… — Я подумки пройшлася по всьому своєму репертуару, поки лорд Бромптон рекомендував мене, вихваляючи на всі лади.　

Містер Мерчант, мацальник, приєднався до нас.　

— Чи потрібен дамі компетентний супровід на спінеті? — запитав він.　

— Ні, дамі потрібно дещо інше, — зауважив Ґідеон і сів на стільчик біля спінета. — Будь ласка, Ґвен…　

— Пен, я б попросила, — нагадала я. — Я знаю, що співатиму. «Do not cry for me, Aryentina»[64]. Я знаю всі слова, а мюзикли, по суті, поза часом, ти так не вважаєш? Але, може, вони не знають, що таке Аргентина…　

— Ти ж не хочеш зганьбитися перед стількома людьми, правда ж?　

Це була непогана спроба змусити мене злякатися, але за цих умов — геть марна.　

— Послухай, — довірливо шепнула я. — Мені всі ці люди до спини. По-перше, вони всі померли двісті років тому, а по- друге, настрій у них чудовий і вони п’яні. Усі, крім тебе, звісно.　

Ґідеон застогнав і опустив чоло на руки, видобувши при цьому ліктями звуки зі спінета.　

— Чи знаєте ви… може, знаєте… «Memory»? Із «Cats»?

[65]— запитала я містера Мерчанта.　

— О… Мені шкода… ні, — похитав головою містер Мерчант.

— Нічого, я тоді заспіваю а capella[66], — впевнено сказала я і повернулася до публіки. — Пісня зветься «Memory» і розповідає про… кішку, яка страждає від кохання. Але, по суті, це десь стосується і людей. У найширшому розумінні.　

Ґідеон підвів голову, не вірячи власним вухам, і знову сказав:　

— Прошу тебе…　

— Ми просто нікому не розкажемо, — шепнула я. — Окей? Це буде нашою таємницею.　

— Нарешті настав цей момент. Чудова, єдина у своєму роді й прекрасна міс Ґрей зараз співатиме для нас! — вигукнув лорд Бромптон. — Уперше перед публікою.　

Я мала б хвилюватися, адже всі розмови вщухли і всі погляди були звернені до мене, але я не хвилювалась. Ех, який чудовий пунш! Я неодмінно маю дізнатися його рецепт.　

Що я там збиралася співати?