Серце Всесвіту

— Капітане, — благально сказала Шура. — Що треба зробити? Говоріть. Ви поранені?

Огнєв ледве помітно похитав головою.

— Не про мене йдеться… Все буде гаразд. Просто жахливе перевантаження…

Командир з натугою повернув лице до перископа, побачив кулю Сатурна. Слабо всміхнувся.

— Ну от… Ми біля Сатурна. Тільки торжество зіпсоване, Андрію.

— Ти ще можеш жартувати, друже, — похмуро озвався Савенко.

— Щось придумаємо. Обійдіть всі вузли корабля. Дізнайтесь, що ціле… що загинуло… Особливо запаси продуктів, води, кисню… Десантна ракета в порядку?

— Так. Тільки пального майже нема…

— Про це поговоримо потім. Ідіть. Я ждатиму вас…

Через півгодини космонавти знову зібралися в керівній каюті. Доповідь Савенка була короткою, безрадісною:

— Продуктів вистачить на три місяці. Всі інші загинули. Води ще менше. Кисню на чотири місяці. Реактор вийшов з ладу. Джерела струму також не працюють. Корабель повалений на бік. Обшивка розірвана майже до середини…

— А зв’язок?

— Радіостанція не працює, — тихо озвалася Шура.

— Відновити не можна?

— Ні.

— А радіо десантної ракети? — з надією запитав командир.

— Її потужність мала. На Землі не почують.

Огнєв помовчав, заплющивши очі. Товариші з надією дивишся на його змучене обличчя. А втім, що можна було чекати від командира? Він теж не здатний на чудеса. А реальних можливостей для рятунку нема.

— Давайте підсумуємо, — нарешті сказав командир. — Андрію, допоможи мені підвестися. Дякую, друже… Сядьте, не стійте наді мною. Я ще не покійник… І надіюсь, не скоро буду ним… Ну, ну, не сердься, Шуро, — в такому стані, як я, жартувати необхідно. Так ось, підсумуємо… Ми летіли сюди не для прогулянки. Треба пам’ятати, що завдання, яке ми одержали — важливіше за особисту долю кожного з нас. Сподіваюсь, ви згодні зі мною… Катастрофа невідомих космонавтів сталася на Міма-сі, сусідньому супутнику. Нам треба побувати там…

— Як? — вражено скрикнула Шура.

— Тихо, Шуро. Є вихід. Наша десантна ракета. Через десять–п’ятнадцять годин я очуняю і знову стану до лав, як пишуть газетярі… Ми з Андрієм злітаємо на Мімас, знайдемо місце катастрофи. Може, там ще є хто-небудь живий… Зрозумійте, друзі, що це конче необхідно…

— А де ти візьмеш пальне? — розвів руками Андрій. — Навколо голі скелі.

— Не падай духом. На Енцеладі мусить бути замерзлий аміак. Це буде чудова робоча речовина. Так от… Ми злітаємо на Мімас. Повернемось. Знову зарядимось тут…

— Якщо знайдемо аміак, — похмуро кинув Андрій.

— Якщо знайдемо, — згодився командир. — І стартуємо на Землю. Ракета розрахована на двох, але можна буде що-небудь викинути. Це великий риск… Все одно, що вирушати в океан на плоту. Як це робив колись Тур Хейєрдал… Та чим ми гірші за нього. Іншого шляху нема. Цей — єдиний Якщо нам не пощастить сісти на Місяць або па Землю — ми передамо людству результати досліджень Радіостанція ракети досить потужна для цього… на відстані орбіти Марса. Чи не так, Шуро?

— Так, капітане…

— От і чудесно. Вирішили. А тепер слухай, Андрію. Гаяти часу не будемо. Готуйся, йди на розвідку. В межах видимого обрію. Підтримуй радіозв’язок. Давай пеленг.

— Іду, Іване…

— Я вірю в успіх. Тим часом ми з Шурою складемо всюдихід… Перевеземо на ракету все необхідне…

ТАЄМНИЧЕ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Андрій вирушив до гірського хребта. Там він сподівався знайти серед ущелин замерзлі гази. Сатурн, що майже непорушно стояв над головою, досить яскраво освітлював навколишній краєвид. Від скель пацали чорно-зелені тіні. В деяких місцях блищало розмаїтими вогнями виходи якихось порід. Савенко не звертав уваги на них. Прийде час, цим зацікавляться астрофізики, що прилетять сюди. А зараз тільки одне бажання — знайти аміак.

Це питання життя… Це — єдина, вузенька стежечка на Землю…

При думці про батьківщину в Андрія занило під серцем. Згадалося прощання з матір ю, в вухах до болю відчутно, живо пролунав тихий шелест хлібів серед безмежних нив, задзвеніла трель жайворона.

Савенко зупинився, підняв обличчя до неба. До душі підкотилася тепла хвиля. Де ти, Земля? Дай хоч поглянути на твій чарівний блиск…

Нема.

Вона ще за горизонтом. Ввібрати в серце зелений промінь — і стане легше, і душа сповниться нових сил, нової снаги.

— Викликаю тебе, Андрію, — почувся знову турботливий голос Шури в ефірі.

— Я чую, Шурочко, — радічно озвався Андрій. — Продовжую пошуки. Нічого нового.

— Бажаю успіху. Капітан вже на ногах. Починаємо монтувати всюдихід. Будь обережним…

Знову вперед. По рівнині Андрій розганяється, робить тридцятиметрові стрибки. Між скелями йде обережно, обходить гігантські провалля, переступає неширокі щілини.

В одному місці з-під ніг Андрія метнулася зелена тінь. Заблищали під променем Сатурна дивовижні пластинки ромбовидної форми. Зникли. Савенко здивовано зупинився. Невже живі істоти? Тут, в світі без повітря?