Двоє старих людей, скоряючись, мабуть, почуттю взаємної симпатії, а може, й цікавості, зійшлись посеред просторого подвір’я на круглій площинці, де між кам’яних плит пробивалася трава. В домі стояла жаска тиша. При погляді на Жонатаса мимоволі хотілось проникнути в таємницю, якою дихало його обличчя, таємницю, про яку промовляла кожна дрібничка в цьому похмурому домі. Першою турботою Рафаеля, після того як він отримав дядькову величезну спадщину, було відшукати свого старого відданого слугу, бо на нього можна було покластися. Жонатас заплакав від щастя, побачивши Рафаеля; адже він гадав, що розпрощався з молодим паном навіки; і як же зрадів він, коли маркіз поклав на нього високі обов’язки управителя! Старий Жонатас був посередником між Рафаелем і рештою світу. Верховний розпорядник маєтку свого пана, сліпий виконавець його невідомого задуму, він був ніби шостим чуттям, за допомогою якого життєві бурі доходили до Рафаеля.
— Мені треба поговорити з паном Рафаелем, — сказав старий Жонатасові, зійшовши на ґанок, щоб сховатись від дощу.
— Поговорити з паном маркізом? — вигукнув управитель. — Та він і зі мною майже не розмовляє, а я ж був його молочним батьком!
— Так і я ж його молочний батько! — закричав старий. — Ваша дружина колись годувала його груддю, а я вигодував його молоком муз. Він мій вихованець, моє дитя, carus alumnus[95]
. Я сформував його розум, я викохав його мислення, розвинув його таланти — смію сказати, на власну честь і славу! Хіба це не один із найпримітніших людей нашої доби? Під моїм керівництвом він учився в шостому класі, в третьому і в класі риторики. Я його вчитель.— А, то ви пан Порріке?
— Атож! Але...
— Тс! Тс! — сикнув Жонатас на двох кухарчуків, що порушили монастирську тишу, яка панувала в домі.
— Слухайте, а може, маркіз хворий? — провадив учитель.