Що впало, те пропало

Тепер цей жахливий біль у неї в голові, як безперервне грюкання дверима. Це навіть гірше за мігрень, напади якої у неї іноді трапляються. Навіть гірше, ніж народжувати дитину. Вона намагається підвести голову, їй це вдається, але весь світ починає входити і виходити з неї разом з ударами її серця, спершу всмоктуючись, потім розквітаючи, і кожне коливання супроводжується такою пекельної агонією…

Вона дивиться вниз і бачить, що ліф її сірої сукні зробився брудно-фіолетовим. Вона думає: «Господи, це багато крові. У мене що, був удар? Якийсь крововилив у мозок?»

Звичайно ж, ні. Звичайно ж, адже тоді б уся кров залишилася всередині. Але, що б це не було, їй потрібна допомога. Потрібно викликати швидку, але вона не може змусити свою руку потягнутися за телефоном. Вона підводиться, тремтить і падає назад на підлогу.

Десь поблизу вона чує зойк від болю, потім плач, який вона впізнає завжди, навіть вмираючи (що, підозрює вона, зараз і відбувається). Це Тіна.

Їй вдається підвестися, спираючись на залиту кров’ю руку, достатньо, щоб виглянути у вікно. Вона бачить людину, яка тягне Тіну сходинками чорного ходу надвір. Руки Тіни зв’язані за спиною.

Лінда забуває про біль, забуває про швидку допомогу. Якийсь чоловік проник до її будинку й викрадає доньку. Вона мусить його зупинити. Треба викликати поліцію. Вона намагається підвестися на обертове крісло за столом, але спочатку їй вдається тільки пошкребти руками по сидінню. Рвучко підводиться, сідає, і на якусь мить біль стає настільки сильним, що все навколо ніби затягується білим серпанком, але вона щосили чіпляється за свідомість, намагаючись вчепитися за підлокітники. Коли в очах прояснюється, вона бачить, що людина відчиняє хвіртку і виштовхує Тіну. Тягне її, як вівцю на бійню.

— Поверни її! — кричить Лінда. — Не ображай мою дівчинку!

Але тільки в думках. Коли вона намагається підвестися, крісло повертається, і пальці відпускають підлокітники. Світ навколо темніє. Вона чує моторошне сипіння і, перш ніж свідомість відключається, встигає подумати: «Невже це зі мною?»

45

Після кільця все виявляється зовсім не так райдужно. Замість відкритої дороги вони бачать скупчення транспорту та два помаранчевих покажчики. Один «ПОПЕРЕДУ РЕГУЛЮВАЛЬНИК». Другий «ДОРОЖНІ РОБОТИ». Ціла черга машин чекає, поки регулювальник пропускає транспорт із центрального району. Після трьох хвилин очікування, кожна з яких здалася їм годиною, Ходжес пропонує Джерому їхати бічними вулицями.

— Я б залюбки, але ми тут заблоковані. — Він указує великим пальцем собі за спину, де вже вишикувалася довжелезна, мало не до самого кільця, черга машин.

Холлі весь цей час сиділа, схилившись над iPad і барабанячи пальцями по екрану. Тепер вона підводить голову.

— Їдь по тротуарах, — вимовляє вона і знову повертається до свого диво-планшета.

— Там поштові скриньки, Холліберрі, — говорить Джером. — Та ще он попереду паркан-рабиця. Не думаю, що вистачить місця.

Вона кидає вперед ще один короткий погляд.

— Досить. Можеш трохи подряпатися, але для машини це не вперше. Поїхали.

— Хто платитиме штраф, якщо мене заарештують за водіння по-чорному?[131] Чи не ти?

Холлі закочує очі. Джером повертається до Ходжеса, той зітхає і киває.

— Вона має рацію. Тут є місце. Я заплачу штраф.

Джером вивертає кермо праворуч. «Мерседес» зачіпає крило машини, що стоїть перед ними, після чого з поштовхом заїжджає на тротуар. Наближається перша поштова скринька. Джером повертає ще далі праворуч, уже повністю покинувши проїжджу частину. Лунає глухий удар, коли машина з боку водія збиває поштову скриньку зі стовпа, потім несамовитий скрегіт, коли частина з пасажирського боку проходить по металевій сітці. За нею жінка в шортах і купальнику на бретельках підстригає лужок. Вона кричить на них, коли пасажирським боком німецький підводний човен Холлі здирає знак «СТОРОННІМ, ЗЛИДАРЯМ І ТОРГОВЦЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО», і, продовжуючи волати, біжить до під’їзної доріжки. Потім зупиняється, прикриває долонею очі від сонця і, примружившись, вдивляється в них. Ходжес бачить, що в неї ворушаться губи.

— От дідько, — вигукує Джером. — Вона запам’ятовує твій номер.

— Продовжуй їхати. — каже Холлі. — Їдь, їдь, їдь. — І без будь-якого переходу: — Червоні Губи — це Морріс Белламі. Так його звуть.

Тепер уже на них кричить регулювальник. Дорожні робітники, які розкопували трубу, що проходить під дорогою, витріщаються. Деякі сміються. Один підморгує Джерому й пальцями зображує в повітрі пляшку. Потім вони залишилися позаду. «Мерседес» вивалюється назад на проїжджу частину. Оскільки транспорт, що йде в Норт Сайд, застряг біля ремонтних робіт, шлях попереду благословенно порожній.