Що впало, те пропало

Комп’ютерного шнура не вистачить для того, щоб змусити її сидіти на одному місці, але на протилежній стіні висить ліхтар із намотаними на ньому кількома ярдами помаранчевого електричного дроту. Ліхтар Моррісу не потрібен, але провід для нього — це подарунок з небес. Він думав, що вже не може сильніше сердитися на крадія, але помилявся. «Джиммі Ґолду це б, напевне, сподобалося», — сказав злодюга, а яке право він мав посилатися на роботу Джона Ротстайна? Робота Ротстайна належить йому!

— Повернись.

Тіна рухається недостатньо швидко для Морріса, який усе ще злий на її брата. Він хапає її за плечі і розвертає. Цього разу Тіна не плаче, але з її міцно стиснутих губ зривається стогін. Її улюблена жовта блузка вже повністю замурзана підвальним брудом. Морріс прив’язує помаранчевий провід до комп’ютерного кабелю, що перетягує її зап’ястя, і викидає ліхтар за одну з труб печі. Він із силою натягує провід, і дівчинка знову стогне, коли її зв’язані руки ривком піднімаються майже до лопаток.

Морріс зав’язує новий провід подвійним вузлом, думаючи: «Вони були тут весь цей час. І це йому здається кумедним? Якщо йому хочеться веселощів, я розважу його так, що мало не здасться. Він у мене помре від сміху».

Він нахиляється, упершись руками в коліна, так що його очі опиняються напроти очей сестри крадія.

— Я йду нагору забрати те, що належить мені, подружко. І вбити твого братика, цю скалку-в-дупі. Потім я повернуся і вб’ю тебе. — Він цілує її в кінчик носа. — Твоє життя закінчилося. Я хочу, щоб ти про це подумала, поки мене не буде.

Він біжить до сходів.

52

Піт у буфетній. Двері прочинено зовсім трохи, але цього достатньо, щоб побачити Червоні Губи, який квапливо проходить повз із червоно-чорним пістолетом в одній руці і Тіниним телефоном у другій. Піт прислухається до луни його кроків, яка розноситься порожніми нижніми залами, і, як тільки вони перетворюються на бух-бух-бух

від ніг, що підіймаються сходами до того, що колись називалося «Суботнім кінотеатром», шмигає до сходів у підвал. Туфлі він кидає дорогою, щоб звільнити руки. І ще, щоб Червоні Губи точно дізнався, куди він пішов. Можливо, це його пригальмує.

У Тіни загоряються очі, коли вона бачить його.

— Піте! Забери мене звідси!

Він підходить до неї й оглядає клубок вузлів — білий шнур, помаранчевий шнур, якими її руки зв’язані за спиною і приєднані до печі. Вузли тугі, і його накриває хвилею відчаю. Він розв’язує один із помаранчевих вузлів, її руки трохи опускаються і тиск на плечі слабшає. Коли він береться за другий, починає вібрувати його мобільник. Вовк нічого не знайшов нагорі і дзвонить за поясненнями. Замість того щоб відповісти, Піт поспішає до ящика під вікном із написом на боці: «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ». Він бачить відбитки ніг зверху і знає, кому вони належать.

— Що ти робиш? — каже Тіна. — Розв’яжи мене!

Але мало звільнити Тіну, її ще потрібно витягнути звідси, і Піт не думає, що встигне вирішити обидва ці завдання до повернення Червоних Губ. Він помітив щиколотку сестри, яка розпухла так, що й на кісточку вже не схожа.

Червоні Губи вже не телефонує. Він кричить згори. Кричить зверху.

— Де ти, йобаний курвий сину?

«Два маленьких поросяти в підвалі, великий, злий вовк нагорі, — думає Піт. — А у нас не те, що кам’яного, навіть солом’яного будиночка немає».

Він витягує на середину підвалу картонний ящик, який Червоні Губи використовував як сходинки і розкриває складені клапани під тупіт кроків у кухні нагорі, які звучать так важко, що злегка погойдуються клаптики ізоляції, які висять між кроквами. На обличчі Тіни маска жаху. Піт перевертає ящик, висипаючи на підлогу купу записників у молескінових палітурках.

— Піте! Що ти робиш? Він іде!

«А то я не знаю», — думає Піт і розкриває другий ящик. Коли він додає його вміст до купи на підлозі підвалу, кроки нагорі зупиняються. Він побачив туфлі. Червоні Губи відчиняє двері підвалу. Тепер він сторожкий. Намагається бути передбачливим.

— Пітере? Ти вирішив відвідати сестру?

— Так, — відповідає Пітер. — Я відвідав її з пістолетом.

— Знаєш що? — каже вовк. — А я не вірю в це.

Піт відгвинчує кришку баночки заправки для запальничок і заносить її над записниками, зрошуючи безладну купу з розповідей, віршів і злих, напівп’яних просторікувань, які нерідко обриваються на півслові. А ще з двох романів, завершальних оповідань про американця, що похерив своє життя, на ім’я Джиммі Ґолд, який коптив небо всі шістдесяті і зараз шукав спокути. Шукав, висловлюючись його власними словами, лайна, на яке було б не насрати. Піт намацує в кишені запальничку, і спочатку вона вислизає в нього з пальців. О Боже, нагорі драбини він уже бачить його тінь. І тінь пістолета.

У Тіни від жаху очі, як блюдця. Руки зв’язані, ніс і рот в крові. «Ця тварюка побила її, — думає Піт. — Навіщо він це зробив? Вона ж усього лише дитина».

Але він знає відповідь. Сестра була тимчасовим замінником того, кого Червоним Губам дійсно хочеться відгамселити.