Що впало, те пропало

«Збережи цю думку, хлопче, — думає Ходжес, прямуючи до машини. — Збережи цю думку».

Дзинь

Він сказав Піту, що на нього чекає одна справа. Це не зовсім так. Він міг би сказати, що на нього чекає робота, але й це не зовсім так. Хоча це було б ближче до істини.

Незадовго до того, як він вийшов із дому на зустріч з Пітом, йому зателефонувала Беккі Хелмінгтон із клініки травматичних уражень мозку. Щомісяця він виплачує їй невелику суму, щоб вона розповідала йому про стан Брейді Хартсфілда, пацієнта, якого Ходжес називає «мій хлопчик». Ще вона повідомляє йому про все незвичайне, що відбувається у відділенні, і передає останні чутки. Раціональний розум Ходжеса наполягає на тому, що всі ці чутки, не мають сенсу, що за ними нічого немає, і що для будь-якої події можна знайти раціональне пояснення, але його розум це не тільки раціональна верхівка. Під нею тягнеться цілий підземний океан — він вважає, що в кожної людини в голові є такий океан, — у якому плавають дивні істоти.

— Як син? — запитує він Беккі. — Сподіваюся, останнім часом не падав із дерев?

— Ні. У Роббі все відмінно. Уже читали сьогоднішню газету, містере Ходжес?

— Ще навіть не діставав її з сумки. — У цій новій ері, коли все доступно за один клік через інтернет, трапляються дні, коли він зовсім не дістає газети з сумки, і та стоїть поряд з «Лей-Зі-Боєм», як покинута дитина.

— Загляньте в розділ міських новин. На другу шпальту. Потім передзвоніть мені.

За п’ять хвилин.

— Святий Боже, Беккі!

— От і я так само подумала. Вона була дивовижною дівчиною.

— Ви сьогодні у відділенні?

— Ні, я зараз у сестри гостюю, на півночі штату. Вирішили разом провести вікенд. — Беккі ненадовго замовкає. — Узагалі-то, я подумувала, коли повернуся, перевестися у відділення інтенсивної терапії в головному корпусі. Там зараз є місце, і я втомилася від доктора Бабіно. Правду кажуть: іноді неврологи бувають більш божевільними, ніж їхні пацієнти. — Помовчавши, вона додає: — Я б сказала, що й від Хартсфілда втомилася, але це буде не зовсім правильно. Якщо чесно, я його трохи боюся. Так само, як боялася місцевого будинку з привидами, коли була маленькою.

— Справді?

— Ага. Я знала, що там немає привидів, але, з іншого боку, що, якщо вони там були?

Ходжес прибуває до шпиталю на початку третьої, і цього передсвяткового дня клініка травматичних уражень мозку здається як ніколи безлюдною. У кожному разі, у денний час.

Чергова сестра — на бейджику зазначено: Норма Вілмер — дає йому відвідувацький пропуск. Прикріплюючи його до сорочки, Ходжес говорить мимохідь:

— Я чув, у вас у відділенні вчора сталася трагедія.

— Я не можу про це говорити, — відповідає сестра Вілмер.

— Коли це сталося, ви чергували?

— Ні. — Вона повертається до своїх паперів та моніторів.

Нічого, про подробиці він може дізнатися від Беккі, коли вона повернеться й знайде час проревізувати свої джерела. Якщо вона доведе до кінця свій план і переведеться (для Ходжеса це найкраща ознака того, що тут справді щось відбувається), він знайде іншого помічника. Серед медсестер є завзяті курці, незважаючи на те, що вони знають про шкідливість цієї звички, а такі люди завжди раді заробити на кишенькові витрати.

Ходжес неквапливим кроком наближається до палати 217, відчуваючи, що серце його б’ється сильніше й швидше, ніж зазвичай. Ще одна ознака того, що він почав ставитися до цього серйозно. Історія, розказана в ранковій газеті, неабияк вразила його.

Дорогою він зустрічає Бібліотечного Ела з його звичайним візком і звично вітається:

— Привіт, Еле. Як справи?

Ел відповідає не одразу. Спочатку він начебто навіть зовсім не помічає його. Схожі на синці круги в нього навколо очей здаються темнішими, ніж завжди, а волосся, яке зазвичай акуратно зачесане, зараз скуйовджене. І навіть бейджик його висить догори ногами. Ходжесові знову спадає на думку: «Невже він справді починає потроху втрачати зв’язок із реальністю?»

— Усе гаразд, Еле?

— Звичайно, — байдужо вимовляє Ел. — Усе гірше за те, що ви не бачите, чи не так?

Ходжес не знає, що відповісти на це non sequitur[142], і Ел іде, перш ніж він щось вигадає. Ходжес проводжає його спантеличеним поглядом, після чого продовжує шлях.

Брейді сидить на своєму звичайному місці біля вікна, у своєму звичайному одязі: джинси й картата сорочка. Хтось його підстриг. Погано. Волосся зрізане майже під корінь. Але Ходжес сумнівається, що хлопця це хоч якось бентежить. Навряд чи найближчим часом йому пощастить сходити на танці.

— Привіт, Брейді. Давненько не бачилися, як сказав корабельний священик матінці-ігумені.

Брейді продовжує дивитися у вікно, у голові Ходжеса звичні старі питання беруться за ручки й починають водити таночок. Чи бачить Брейді там що-небудь? Чи знає він, що в нього відвідувач? Якщо так, то чи розуміє, що це Ходжес? Чи думає він взагалі? Іноді він думає — принаймні цього достатньо, щоб вимовити кілька простих речень — і у відділенні фізіотерапії може пройти футів сорок[143] по тому, що пацієнти називають Поточною вулицею, але що це означає насправді? Риби плавають в акваріумі, але це не означає, що вони думають.