Що впало, те пропало

— Так, — відповів Джиммі й торкнувся задньої кишені, у якій лежав пістолет. На дотик він був маленький; штучка, здатна — при правильному використанні й сміливості — сплатити всі борги.

— Тоді заходь, — запропонував Логан. — Випий, а то ти геть запорошений.

— Так, — сказав Джиммі. — А разом із випивкою я б…

З вулиці долинув сигнал машини. Піт підскочив і почав винувато озиратися, ніби не читав тут, а займався рукоблудством. Що як вони повернулися додому через цю дуринду Еллен, яку закачало в машині? Що як вони знайдуть його тут із записниками? Весь план може провалитися.

Він запхнув записник під ковдри (фе, ну й сморід) і підповз до люка, кинувши погляд на портфелі. Зараз на них немає часу. Коли він спустився сходами, через різку зміну температури від задушливої спеки до звичайного серпневого тепла його почало лихоманити. Піт поспіхом прибрав драбину, штовхнув її нагору й зіщулився, коли старий люк, рипнувши іржавої пружиною, з ляскотом встав на місце.

Він пішов у ванну і визирнув на під’їзну доріжку.

Нікого. Хибна тривога.

Дякувати Богові!

Піт повернувся на горище й забрав портфелі. Сховав їх у коморі внизу, прийняв душ (і на цей раз не забувши після себе вимити ванну), після чого вбрався в чисте й ліг у ліжко.

«Це роман, — думав він. — Якщо там так багато сторінок, що ще це може бути? І, може, навіть не один, бо жоден роман не може займати так багато записників. Навіть Біблії не вистачило б, щоб їх вмістити».

І ще… це було цікаво. У нього виникло бажання переглянути записники та знайти початок. Щоб дізнатися, чи роман хороший. Тому що неможливо ж сказати, хороший роман чи ні з однієї сторінки.

Піт заплющив очі й почав засинати. Зазвичай він не спав удень, але ранок сьогодні був занадто насиченим, у будинку було порожньо й тихо, і він вирішив розслабитися. Чому ні? Усе було добре, принаймні зараз, і це була його заслуга. Він заслужив відпочинок.

Але це ім’я — Джиммі Ґолд…

Піт міг заприсягтися, що чув його раніше. У школі, чи що? Місіс Свідровські розповідала про якогось письменника з тих, що вони проходили? Можливо. Вона любила це робити.

«Потім пошукаю в «Гуглі», — подумав Піт. — Це я зможу. Зможу…»

Заснув.

1978

Морріс сидів на сталевому ліжку, відчуваючи пульсуючий біль у голові й спустивши руки між стегнами в помаранчевих штанях, вдихаючи отруйне повітря, насичене запахами сечі, блювоти й дезінфікуючого засобу. Шлунок його був наче свинцева куля й розрісся від промежини до кадика. Очі пульсували в орбітах. У роті стояв такий смак, ніби туди висипали контейнер зі сміттям. Живіт болів, обличчя саднило. Судини закупорилися. Десь хрипкий і повний безвиході голос виводив: «Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у; мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у; мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у»[11].

— Стули пельку! — заволав хтось. — Ти мене сам з розуму зводиш, покидьку!

Тиша. Потім:

— Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

Свинець у шлунку Морріса розплавився й забулькав. Він зісковзнув із ліжка, опустився навколішки (спричинивши новий напад тупого болю в голові) і роззявив рота над сталевим унітазом. Спочатку не було нічого. Потім усередині в нього все зіщулилося, і він вивергнув щось схоже на два галони жовтої зубної пасти. На якусь мить біль у голові став настільки нестерпним, що йому здалося, ніби вона ось-ось вибухне. І тієї миті Морріс сподівався на це. Що завгодно, аби цей біль припинився.

Але він не помер, а знову почав блювати. Цього разу вийшла пінта, а не галон, але в супроводі обпікаючого болю. Ще зусилля — сухо. Стоп, не сухо. Товсті нитки слизу звисали з губ, як павутиння, похитуючись із боку в бік. Довелося витертися.

— Комусь добре! — прокричав голос.

Гикання й вибухи сміху відповіли на цю шпильку.

Моррісу це нагадало зоопарк. Так, напевно, і було, він опинився замкненим у зоопарку, тільки в клітках тут тримали людей. Помаранчевий комбінезон на ньому був підтвердженням цього.

Як він потрапив сюди?

Згадати цього він не міг, так само, як не міг пригадати, як потрапив до будинку на Цукрових Пригірках. Пам’ятав він тільки свій будинок на Сикоморовій. І скриню, звичайно. Як її закопував. У його кишені лежали гроші, дві сотні з грошей Джона Ротстайна, і він попрямував до «Зоні» випити пива, тому що в нього розколювалася голова і йому було самотньо. Він розмовляв із касиром, це йому добре запам’яталося, а от про що була розмова, він пригадати не міг. Бейсбол? Навряд чи. На ньому була бейсболка з логотипом «Індіанців», але цим його інтерес до цього виду спорту обмежувався. Після цього майже нічого. Сумніву не викликало лише одне: трапилося щось вкрай неприємне. Коли ти прокидаєшся в помаранчевому комбінезоні, подібний висновок напрошується сам собою.