Щуролов

Він, схлипуючи, мовчав, дивлячись спідлоба та жахаючи мене своїм становищем. Порожньо було кругом. Це худеньке тіло дрижало, його ніжки були в грязі та босі. При всьому прагненні моєму до місця небезпеки, я не міг кинути дитину, тим паче, що від переляку або втоми він сумирно мовчав, здригаючись і щулячись при кожному моєму питанні, наче від загрози. Гладячи його по голові та заглядаючи в його повні сліз очі, я нічого не добився; він міг тільки никнути головою та плакати. «Дружочку, — мовив я, вирішивши постукати в двері якогось будинку, щоб підібрали дитину, — посидь тут, я скоро прийду, і ми відшукаємо твою негідну маму». Але, на мій подив, він міцно вчепився в мою руку, не випускаючи її. Було щось у цьому його зусиллі нікчемне та дике; він навіть рушив по тротуару, міцно заплющившись, коли я, з раптовою підозрою, рвонув геть руку. Його прекрасне личко було все перекошене, заціплене від напруги. «Агов, ти! — скричав я, намагаючись вивільнити руку. — Облиш тримати!» І я відштовхнув його. Не плачучи вже й так само мовчки втупився він у мене прямим поглядом чорних величезних очей; потім підвівся та, сміючись, пішов так швидко, що я, здригнувшись, сторопілий. — «Хто ти?» — з погрозою скричав я. Він захихотів і, прискорюючи кроки, сховався за рогом, але я ще дивився якийсь час в тому напрямку, з відчуттям укушеного, потім схаменувся та побіг зі швидкістю людини, що наздоганяє трамвай. Мені сперло дихання. Двічі я спинявся, потім ішов так швидко, як тільки міг, біг знову, і, знов задихнувшись, мчав божевільним кроком, різким, наче біг.

Я вже був на Кінногвардійському бульварі, коли мене обігнала дівчина, що зирнула на мене з виразом зусилля пам’яті. Вона хотіла пробігти далі, але я миттю впізнав її силою внутрішнього поштовху, рівного захопленню від порятунку. Одночасно прозвучали мій окрик і її легкий вигук, після чого вона зупинилася з відтінком милої досади.

— Але ж це ви! — сказала вона. — Як же я не впізнала! Я могла пройти мимо, якби не відчула, як ви сполохалися. Який ви змучений, який блідий!

Велика розгубленість, але й найвищий спокій осяяли мене. Я дивився на її, здавалося б, втрачене для мене обличчя з вірою в складне значення випадку, зі світлою та гострою зніяковілістю. Я був такий приголомшений, так внутрішньо зупинений нею в прагненні до неї ж, але за обставин кінця шляху, навіяних уявою, що завжди випереджає нас, що зазнав відчуття зриву, — миліше було б мені прийти до неї, туди.

— Слухайте, — сказав я, не відриваючись від її довірливих очей, — я поспішаю до вас. Ще не пізно…

Вона перебила, відводячи мене вбік за рукав.

— Зараз рано, — значливо мовила вона, — або пізно, як хочте. Світає, але ще ніч. Ви будете в мене ввечері, чуєте? І я вам скажу все. Я багато думала про наші стосунки. Знайте: я вас люблю.

Сталося щось подібне до зупинки цокоту годинника. Я зупинився жити душею з нею в цю хвилину. Вона не могла, не мала казати так. Із зітханням випустив я маленьку, свіжу руку, що стискала мою та відступив. Вона дивилася на мене з обличчям, готовим затремтіти від нетерпіння. Цей вираз спотворив її риси, — ніжність змінилася тупістю, погляд гостро метнувся, і, сам страшно сміючись, я погрозив їй пальцем.

— Ні, ти не обдуриш мене, — мовив я, — вона там. Вона зараз спить, і я її розбуджу. Геть, гадино, хто б ти не була.

Помах швидко перекинутої перед самим обличчям хустки був останнім, що я бачив виразно в двох кроках. Потім почали мелькати тісні просвіти дерев, то нагадуючи жіночу фігуру, яка біжить серед них, то вказуючи, що я біжу сам щосили. Вже виднівся дзиґар на площі. На мосту стояли рогатки. Вдалині, з протилежної сторони набережної, димів чорний буксир, натягуючи канат барки. Я перескочив рогатку та подолав міст в останню мить, коли його розвідна частина почала відходити щілиною, розчепивши трамвайні рейки. Мій летючий стрибок був зустрінутий охоронцями з відчайдушною лайкою, але, злегка майнувши поглядом по щілині води, що блиснула внизу, я був уже далеко від них, я біг, поки не дістався воріт.

X