Щуролов

Три тижні я ночував по знайомих і знайомих тих знайомих, — шляхом співчутливої передачі. Я спав на підлозі й канапах, на кухонній плиті й на порожніх ящиках, на зсунутих стільцях, а якось навіть на гладильній дошці. За цей час я надивився на безліч цікавих речей, во славу життя, що непохитно бореться за тепло, рідних і харчі. Я бачив, як топлять грубку буфетом, як кип’ятять чайника на лампі, як смажать конину на кокосовій олії та як крадуть дерев’яні крокви зі зруйнованих будинків. Але все — і ще багато чого, і набагато більше — вже описано тими, хто роздер свіжачка своїм пером на дрібні шматки; ми не торкнемося схопленого шматка. Дещо інше притягує мене — те, що сталося зі мною.

IV

Наприкінці третього тижня я занедужав на гостре безсоння. Як це почалося, сказати важко, я пам’ятаю лише, що засинав усе тяжче, а просинався все раніше. На той час випадкова зустріч привела мене до сумнівного притулку. Блукаючи по каналі Мийки та розважаючись видовищем риболовлі — дядько з сіткою на довгій тичині повагом обходив граніт, іноді занурюючи це знаряддя в воду та витягаючи жменю дрібних рибчинок, — я зустрів крамаря, в якого кілька років тому брав бакалійний товар по книжці; чоловік цей, як виявилося, тепер робить щось казенне. Він був своєю людиною в безлічі родин, у казенно-господарчих справах. Я не одразу впізнав його: ані фартуха, ані ситцевої сорочки турецького малюнку, ані бороди й вусів; одягнений був крамар строго, на військовий манер, чисто поголений і нагадував собою англійця, хіба що з ярославським полиском. Хоч він і ніс товстого портфеля, але не мав такої влади, щоб оселити мене де схоче, тому й запропонував безлюдні палати Центрального Банку, де двісті шістдесят кімнат стоять, наче вода в ставку, тихі та порожні.

— Ватикан, — мовив я, ледь здригаючись від думки мати таку квартиру. — Що ж це, хіба там ніхто не живе? Чи може, туди приходять, а якщо так, то чи не відправить мене двірник до міліції?

— Ех! — тільки й мовив екс-крамар, — будинок цей недалеко; сходіть і подивіться.

Він завів мене у великий двір, перегороджений арками інших дворів, зирнув туди-сюди та, оскільки ми нікого не зустріли надворі, впевнено попростував до темного кутка, звідки вели наверх чорні сходи. Він зупинився на третій площадці перед звичайнісінькими квартирними дверима; у їх нижній щілині застрягло сміття. Площадка була густо засмічена брудним папером. Здавалося, нежиле мовчання, чатуючи за дверима, просочується крізь замкову щілину громаддям порожнечі. Тут крамар показав мені, як відчиняти без ключа: взявши за ручку, струснути та потягти вгору, тоді обидві стулки прочинялися, бо не було шпінгалетів.

— Ключ є, — сказав крамар, — але не в мене. Хто знає секрет, зайде собі спокійнісінько. Одначе секрета цього нікому не кажіть, а замкнути можна як ізсередини, так і ззовні, треба лишень щільніше причинити. Як треба буде вийти — спершу зирніть на сходи. Для цього є віконечко (дійсно, на висоті обличчя в стіні біля дверей чорнів вас-іс-дас із розбитим склом). Я з вами не піду. Ви людина грамотна й самі побачите, як його краще влаштуватися; знайте тільки, що тут можна сховати роту. Переночуйте днів зо три; як тільки знайду якийсь куточок — сповіщу вас негайно. Тепер же — вибачайте на слові, їсти-пити всякому треба — будьте ласкаві взяти в борг до кращих часів.

Він розпластав товстого гаманця, сунув у мою мовчки опущену руку, наче лікарю за візит, кілька асигнацій, повторив свої настанови та й пішов, а я, зачинивши двері, присів на ящик. Тим часом тиша, що її зазвичай чуємо ми всередині нас, — спогадами звуків життя, — уже вабила мене, наче ліс. Вона ховалася за напівзакритими дверима сусідньої кімнати. Я підвівся і став походжати.

Я проходив з дверей у двері високих просторих кімнат із відчуттям людини, що ступає по першому льоду. Просторо й гулко було кругом. Заледве полишав я одні двері, як бачив уже попереду й по сторонах другі, що вели в напівтемрявну далечінь з іще темнішими ходами. По паркеті брудним снігом весняних доріг валявся папір. Його надмір нагадував картину розчищення заметів. У деяких приміщеннях прямо від дверей вже треба було ступати по його хисткому мотлоху, що сягав аж по коліна.