Шовковий шнурок

Арсен з козаками спочатку підсміювались над витівкою Яна і сивовусого безіменного маляра, а потім, коли натовп, дізнавшись, що сьогодні поласувати тут нічим, почав розходитись, раптом заявив:

– Слухай, Кульчеку! А чому б тобі справді не стати господарем цієї кав'ярні? Га?

– Як то? Вона не моя, а твоя, друже!

– Бачиш, я не маю наміру залишатися у Відні. Військо наше вирушає в похід – і я з ним… Тож ставай, брате, Кульчицьким! Зміна невелика: Кульчек стане Кульчицьким… Я ж не сам заробив цей дім і цю каву! А ми вдвох. Я скажу генералові Штаренбергу… Згода?

Ян Кульчек обняв Арсена, просльозився.

– Брате, як же це?.. Щоб бідний, пригноблений чех, якого австрійське панство і за людину не має, який не сміє поза своєю хатою говорити по-чеськи, бо в нашому нещасному краї з волі цісаря запанувала німецька мова, а нас усіх хочуть перетворити на австрійців, щоб бідний чех, який не сміє вголос об'явити, що він не католик, а таємний гусит, – щоб цей бідний чех та раптом став багатієм і мав гарний будинок з кав'ярнею в самісінькому Відні, неподалік від цісарського палацу? Не віриться…

– Мине час – повіриться.

– А як же ти?

– Про мене не турбуйся! У мене – інший шлях… А якщо доля, всупереч усьому, ще раз закине мене до Відня – то, гадаю, ти не відмовиш мені в приємності – наллєш чашку смачної пахучої кави?

Ян Кульчек просльозився. Був так зворушений, що кинувся Арсенові на груди і поцілував його.

– Не називай мене Кульчеком. Відтепер я – Кульчицький. Ян Кульчицький! Добре звучить? А тебе завжди радий буду бачити. Аби ти тільки прибув сюди коли-небудь, брате! – Він ще раз міцно обняв Арсена і несподівано додав:- А Селіма я залишу в себе. Так заварити каву, як він, тут ніхто не зуміє. А потім, може, і сам навчуся…

БУДУТЬ ПТАШКИ ПРИЛІТАТИ…

Не ждучи Карла Лотарінгського з австрійцями й баварцями, Ян Собеський вирішив одним ударом захопити Гран з фортецею, в якій засіла сильна турецька залога, або хоча б розгромити молодого й хороброго пашу Кара-Магомета, котрий з сімома тисячами спагіїв укріпився в передмісті Грана – Парканах.

– Ваша ясновельможність. Гран і Паркани узяти нелегко, – намагався відмовити короля від поспішного наступу Арсен, повернувшись із розвідки. – Фортеця міцна, в передмісті – вириті окопи. Через Дунай наведено міст – з правого берега підходять нові загони… Треба дочекатись союзників…

– Твоє діло, козаче, доповісти королеві й гетьманам, що бачив і що чув. – Скоса, гоноровито глянув на вивідача гетьман Ябло-новський. – А вирішувати – то вже прерогатива його ясновельможності або гетьманів!

Арсен знизав плечима і, замовкнувши, відійшов убік.

– Упіймав облизня, прошу пана? – покартав його стиха Спихальський. – Ото не лізь до панського проса, бо будеш без носа!

Поляки й козаки багато втратили воїнів пораненими й хворими, що залишилися в похідних шпиталях. Ряди їхні дуже поріділи. Однак Собеському не хотілося тут ділити лаври перемоги з Кар-лом Лотарінгським.

– Драгуни, вперед! Козаки – за ними! – ткнув шпагою в напрямку міста, що мріло в долині. – Зімніть спагіїв! Оточіть фортецю!

Драгуни й козаки швидко .поминули рівнину, засаджену виноградом, і наблизилися до Парканів. Але не встигли козаки вишикуватися в бойові лави, як рушничний і гарматний вогонь змусив їх залягти на відкритому полі. Драгуни теж зупинилися. В той же час Кара-Магомет на чолі спагіїв ринувся в атаку.

Натиск був такий несподіваний і сильний, що драгуни, не прийнявши його, кинулись тікати, розладнавши козацький стрій. Почалася поспішна втеча. Спагії наздогнали втікачів – рубали шаблями, кололи списами, топтали кіньми.

Палій зі своїми фастівцями відступав через виноградники. Поряд з ним сопів Метелиця, хекав Шевчик, а Іваник, мов заєць, чеберяв попереду, легко, завдяки маленькому зростові й утлості, прослизаючи крізь щілини між кущами винограду.

Від повного винищення їх урятував король, котрий, зрозумівши, до чого привела його необачність, сам на чолі чотирьох тисяч гусарів кинувся напереріз спагіям. Двома повторними атаками він затримав Кара-Магомета рівно настільки, щоб драгуни й козаки відірвалися од переслідування. Але спагіїв було майже вдвічі більше, і незабаром гусари теж почали відступати.

– Поляки, за мною! – гримів голос короля. – Куди ж ви? Ще один удар – і турки покотяться до Дунаю!

Він справді поривався вперед, розпаленілий від бою, розмахував довгою шпагою з позолоченим ефесом. Арсен і Спихальський не відступали од нього ні на крок, захищали від спагіїв, що настирливо насідали.

Та гусари вже завертали коней. Гнали наосліп назад. Смертельний страх раптом невідомо чому охопив усіх, розвіяв бойовий порив.

Почалася панічна втеча. Дехто кидав списи, які чіплялися за виноградники і заважали тікати; покотилися під ноги коням литаври; прапороносці пожбурили в кущі полкові й сотенні хоругви.

– Ваша ясновельможність, тікаймо! – заревів Спихальський, помітивши, що король з невеликою групою воїнів от-от буде оточений турками, і, схопивши його коня за повід, кинувся навтьоки. – Арсене, прикривай нас!